Олена Коваленко приїхала в село Українка Криничанської територіальної громади два роки тому з міста Попасна Луганської області. Через війну Олена змушена була залишити домівку, роботу і звичне життя. Опинившись у новому місті без підтримки та ресурсів, вона не зламалася. Олена — психологиня за освітою. Вона швидко знайшла нове місце для проживання, почала працювати у благодійній організації «Ми з Кам’янського» та проводити консультації для інших внутрішньо переміщених осіб. Щодня вона надає психологічну допомогу жінкам, хоча сама опинилася в складній життєвій ситуації. Для Олени почати з нуля стало викликом, але водночас і можливістю допомогти іншим. Вона вірить, що навіть у найскладніших умовах можна знайти сили відбудувати своє життя і підтримувати тих, хто цього потребує.
Олена Коваленко народилася у селищі міського типу Білокуракине. А після одруження переїхала до міста Попасна Луганської області. За першою освітою вона фінансистка. Має диплом з відзнакою. Але реалізувала себе у зовсім іншій сфері. Тривалий час працювала психологинею у реабілітаційному центрі «Лелека» з людьми з інвалідністю. А у 2021 році отримала грант від міжнародної організації. Навесні 2022-го мала відкрити свій простір у Попасній. Вже все було готове: приміщення з ремонтом, меблі, намітили майбутні заходи. Але повномасштабна війна зруйнувала всі плани.
— 24 лютого ми зустріли у селищі Білокуракине, — згадує Олена. — Донька залишалася у Сіверодонецьку. А там було дуже гучно. Ми забрали її. Ті дні були дуже важкі. 5 березня наш населений пункт окупували. Ми пробули там до кінця місяця. Потім змогли знайти пальне і виїхати з окупації.
На Дніпропетровщину родина Коваленків приїхала на початку квітня. Але на той час просто нереально було винайняти житло. Родичів тут вони не мали. На декілька днів їх прихистили добрі люди у селищі Таромське. Потім родина вирішила їхати далі. Проїздивши повз село Українка Криничанської територіальної громади, наче відчули, що це їхнє місце. Їх підтримав і Аулівський староста, і жителі села. Тож осіли саме там. Спочатку жили у будинку без зручностей, та односельці не покинули їх і несли все: від подушок і ковдр – до тарілок.
— Це було приміщення, яке тільки побудували і там ніхто не жив, — розповідає Олена. — Навіть комунікацій ніяких не було. То люди одразу ж нам почали все нести: хтось ванну приніс, унітаз, хтось ліжко. Так, за тиждень, доки ми жили у людей, які нас прихистили, все знесли, зробили. Завдяки допомозі місцевих людей ми змогли все облаштувати і жити майже повноцінним життям.
Олена з родиною вирішили допомагати переселенцям – таким, як вони. Місцевий староста Олександр Топка допоміг з приміщенням у селі Українка. Олена створила творчий простір для занять з дітьми: малювала з ними, виготовляли разом саморобки з підручних матеріалів, проводили освітні заняття. Разом з тим виходила на міжнародні і місцеві організації. Отримувала гуманітарні вантажі і видавала їх не тільки в Українці, а й в інших населених пунктах громади. Власне у Криничках влітку 2022-го ми й познайомилися з нею, коли разом роздавали гуманітарні набори у соціальній кімнаті.
За словами Олени, їхня сім’я мусила адаптуватися на новому місці. А люди надали їй енергію і відчуття, що ти комусь потрібна. Це — найголовніше у житті. Це і стало певним стимулом для родини Олени. Чим вони тільки не займалися, щоб мати ресурси на прожиття. Навіть почали випікати пиріжки, піци і продавали їх на місцевих ринках.
Тяжким моментом для Олени було розуміння, що у рідному місті все зруйноване і повертатися уже просто нікуди. На щастя, вона має хорошу родину. На підтримку чоловіка Івана, а також дітей Вікторії та Дмитра завжди можна розраховувати.
За ці два роки обжилися, вся сім’я знайшла собі заняття до душі. Неочікуване знайомство з представниками фонду «Ми з Кам’янського» дало змогу працювати Олені за її покликанням — психологинею. Донька активно волонтерить на користь ЗСУ. Тато ж Іван зайнявся своєю улюбленою справою. У Попасній він був знаним зварювальником, мав власну справу з виготовлення виробів з металу та металоконструкцій. На новому місці довелося все починати з нуля. Іван отримав грант від міжнародної організації на закупівлю обладнання для зварювальних робіт. Почав пропонувати свої послуги новим знайомим. Тепер знову виготовляє на замовлення ворота, арки, лавки-гойдалки. А для військових – універсальні пічки-буржуйки. Віднедавна почав освоювати ще й установку сонячних панелей.
Впевнений, що, аби заробляти, треба і постійно розвиватися, і щось вкладати у справу. Іван небагатослівний, сумувати не любить, він захоплений власною справою і цінує кожну мить, проведену у колі родини.
На новому місці Олена Коваленко вкотре переконалася, як війна та горе об’єднує зовсім незнайомих людей. Певною відрадою для Олени стала улюблена робота. Село Українка знаходиться у передмісті Кам’янського. Тож добиратися сюди швидко і зручно. Двічі на тиждень у БФ «Ми з Кам’янського» вона проводить безкоштовні заняття для діток від 6 років, а також зустрічається із жінками-переселенками, у яких війна забрала дім, а в деяких навіть рідних. Олена зізнається: у невимушеній розмові жінки розкриваються, діляться горем. Так і відбувається своєрідна терапія зцілення.
Головне для Олени — повернути людину в сьогодення, у реальне життя, до тих емоцій, які заблоковані внаслідок спогадів, набутих у 2022-ому. Для неї така ситуація близька. Але переживши втрату дому, вона не повертається в минуле. Так само працює і зі своїми підопічними, щоб не травмувати їх.
— Коли приїхала сюди, я не консультувала нікого, — розповідає пані Олена. — Я спочатку знайшла себе. Потім заспокоївшись і переналаштувавшись, почала працювати з людьми. Це ж життя: люди втрачають і здобувають. Тож я спочатку намагаюся повернути людину до себе, вивести її на емоції. Буває таке, що людина блокує сльози, стримує себе. А іноді просто треба виплакатися, виговоритися. І, можливо, тоді стане легше, тоді треба йти далі.
Підсумовуючи зміни, які відбулися після 24 лютого 2022 року, Олена прийняла рішення жити сьогоднішнім днем, отримувати задоволення від того, що має, хоча живе в чужому будинку. Але розуміння того, що вона може допомагати іншим людям, навіть на прикладі власного життя, додає їй сил і енергії іти далі.
— Мені не треба довго думати і щось вигадувати, адже я сама пережила такі події, — каже психологиня. — Я прекрасно розумію, що відчувають жінки, яким довелося тікати з-під обстрілів, виїжджати з окупації. Тож можу або спробувати витягти їх з того стану, тих важких спогадів, або просто змовчати і вислухати.
Олена Коваленко планує відкривати свій жіночий клуб. Грантові кошти на цю діяльність надала міжнародна організація. Вдалося закупити меблі, обладнання та інші речі, необхідні для старту на новому місці. Хоче запрошувати різних майстринь. Мріє, щоб цей проект допоміг жінками розкритися, набути впевненості і також продовжити свою справу чи відкрити новий бізнес.
Олена переконана, що мріяти обов’язково потрібно, не зважаючи на війну, бо це наша впевненість у майбутньому та радість від життя. А статус внутрішньо переміщеної особи мріям аж ніяк не завада. Її теперішнє бажання – власний будинок. На Луганщині у родини Коваленків був свій будинок, у всіх були власні кімнати. За її словами, це було найкраще місце на землі. Тепер вона прагне здійснити свою мрію. З дитинства батьки вчили її не зупинятися перед труднощами і діяти. Через багато років саме батьківська наука врятувала Олену. З будь-якої ситуації можна знайти вихід, переконана вона. Після втрати всього матеріального приходить усвідомлення того, що життя – безцінне.
— Після мінуса завжди є плюс, тобто після поганого повинно прояснитися і буде щось хороше, — запевняє Олена. — На сьогодні для мене це нові друзі, нові знайомства, нове місце проживання разом з моїми найріднішими.
Наталя ДОЛГІХ
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес–клубом
