1 жовтня в Україні відзначали День людей похилого віку та День ветерана. За класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, до категорії людей похилого віку належать особи, старші 60 років.
Люди поважного віку. Скільки мудрості і життєвого досвіду вони зібрали упродовж свого життя. Щиро вдячні всім, хто віддано служив своїй країні, людям, вселяв віру в майбутнє, хто кожною справою ніс ідеї добра, злагоди, любові, допомоги та підтримки. Серед них і наша землячка Анастасія Василівна Коваленко. Цьогорік 2 жовтня вона відзначила своє 90-ліття. Своїми вважає іще два свята: Міжнародний день осіб похилого віку та День працівників освіти. До першого причетна за віком, а в освіті пропрацювала теж тривалий час, хоч і бухгалтером.
Народилася Анастасія Василівна у 1934 році в тодішньому селищі Кам’янське. У сім’ї їх було троє дівчат. Мама була домогосподаркою. Тато трудився на місцевому аеродромі. Коли розпочалася Друга світова війна, тато відразу ж пішов на фронт. І не повернувся.
Дитинство у Нюсі було нелегке. Бо припало якраз на воєнні роки. Уже з 9-ти років дівча змушене було йти в няньки, глядіти чужих діток. А як подорослішала, у післявоєнні роки навчалася на маляра-штукатура. Їздила, як і більшість її однолітків, піднімати цілину. Там, в Казахстані, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Згодом у них народився синочок-первісток Віктор. А у 1961 році Бог подарував молодій родині і донечку Ірину.
Нелегкою була жіноча доля Анастасії Василівни. Та жити і працювати треба, дітей піднімати. Вона закінчила курси продавців і пішла працювати у місцевий «Універмаг». Згодом закінчила Новомосковський технікум. Трудилася у відділі освіти бухгалтером, коли завідуючим відділом освіти був Микола Іванович Жолудь. Деякий час трудилася й у відділі культури черговою, коли директором РБК був Олександр Володимирович Крохмаль.
Не зчулася Анастасія Василівна, як швидко літа промайнули, а з ними і ціле життя. Шість років минуло, як пішов у небуття її син Віктор. Донька Ірина хворіє. Болить у матері душа за неї. А ще за онуків — Павлика, Діночку та Наташу.
Анастасія Василівна радіє кожному прожитому дню. Старається знаходити позитив у щоденних життєвих буднях: у спілкуванні з сусідами — Людмилою та Борисом Скоморохами, сусідами з першого поверху Ганною Степанівною, Владиком та Наташею, Оленою; у догляді за собачками та котиками, що прибилися до їхнього дому і яких усі потрошку підгодовують. Мріє старенька, щоб якнайшвидше українське небо стало мирним. Бо і досі, хоч і дитиною тоді була, пам’ятає страхіття Другої світової війни.
А ще, хоч вже і бачить погано, Анастасія Василівна любить погортати вже пожовклі сторінки своєї улюбленої районки, які справно зберігає у шухляді серванта. А нинішнє осучаснене видання «Нових рубежів» гортає з любов’ю. Згадує людей, які творили історію Криничанщини, з багатьма із яких і вона трудилася пліч-о-пліч. Полюбляє читати цікаві душевні історії. А також цікаві поради для пенсіонерів.
Приємний сюрприз для мами на День її народження зробила донька Ірина — оформила передплату на улюблену її газету «Нові рубежі». Тепер вечори матусі не будуть сумними і самотніми — вона буде їх проводити зі своєю подругою, газетою, майже такого ж віку, як і сама. Згадуватиме минуле… З вірою та надією у кращі мирні часи для онуків.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
