Її написала освітянка, залюблена у наш край та мальовничі місцевості України, завзята мандрівниця, адміністраторка створеної нею у мережі фейсбук групи «Криничанщина. Історія. Легенди. Старі фото» Тамара Галактіонова. Чверть віку вона віддала педагогічній праці. Зокрема, у школі села Преображенка, в якому мешкала її родина. Останні 15 літ Тамара Анатоліївна та її сім’я живе у Криничках.
Народилася вона у Дніпродзержинську, де жили і працювали її батьки. Там і у школі вчилась. А от канікули, здебільшого, проводила у Вітрівці, у дідуся і бабусі Іллі та Олександри Хлівних. Найтепліші спогади у неї про ті безтурботні, щасливі дитячі роки. Колись спересердя своєму дідові Ількові десятирічне дівча сказало: «Я ще про вас книжку напишу». Як у воду дивилося…
Тамара Анатоліївна чудово володіє словом. У неї гарно виходять оповідання, замальовки, розповіді про цікавих людей. Вони не раз публікувались і на сторінках газети. Мабуть тому і звернувся до неї керівник місцевого фермерського господарства «Дося» Анатолій Миколайович Отян з проханням написати книгу про Вітрівку, якій у жовтні цього року виповнюється 100 літ, пообіцявши проспонсорувати її видання. На свій страх і ризик пані Тамара взялась за цю нелегку справу.
У кінці серпня книга «Село Вітрівка. Від витоків до сучасності» (До 100-літнього ювілею села Вітрівка Кам’янського району Дніпропетровської області) побачила світ. А 3 жовтня у редакції газети «Нові рубежі» відбулась її презентація. У ній взяли участь працівники Центральної публічної бібліотеки, її читачі та новорубежанці.
Про те , як народилась книга, детально розповіла Тамара Анатоліївна Галактіонова-Хлівна.
— Якби не Анатолій Отян, ця книга, мабуть, не відбулась би, – зазначила авторка. – Все почалось з випадку, — продовжила вона. – Знаючи про моє захоплення історією, Анатолій Миколайович запропонував мені рік тому написати книгу до столітнього ювілею села, у якому він мешкає майже сорок років. Пообіцяв підтримку у виданні і поставив умови: щоб книга була великого формату, з великим читабельним шрифтом, великими фотографіями. Щоб найстаріші жителі села могли її прочитати і упізнати себе на фотоілюстраціях. Я погодилась, наївно вважаючи, що це буде доробок типу реферату, з яким мені, як колишньому вчителю, неважко буде впоратись.
Як тепер говорить Тамара Анатоліївна, тоді вона просто не уявляла той обсяг роботи, який їй треба буде виконати за зиму 2023-2024 років. Але слово дала і відступати вже було нікуди. І почались її поїздки у село, зустрічі із старожилами, нащадками перших жителів Вітрівки, які заснували село у пошуках кращої долі і землі, де б могли господарювати, переїхавши у наші краї з Кіровоградщини, « де у межиріччі Дніпра і нижньої течії річки Тясмин були розташовані села Вітрівка, Калаборон, Чернече, Крилів».
Пані Тамара спілкувалась із жителями села, які добре знали і родину Хлівних, і її саму. Занотовувала їх спогади, просила згоди перефотографувати світлини.
– Дуже туго це було. Люди неохоче ділились ними, – розповідає Тамара. – Чомусь шкодували показувати їх. А от у соцмережах жваво обговорювали фото, які я виставляла.
Та згодом все таки вдалось назбирати чимало світлин, які авторка використала при написанні книги. Великі сподівання вона покладала на документи, матеріали історико-краєзнавчого музею, який тривалий час діяв у Вітрівській школі під керівництвом вчительки Діни Миколаївни Терентьєвої. У свій час вітрівські слідопити розшукали рідних усіх загиблих при визволенні села під час Другої світової війни, вели з ними переписку. Було у музеї і чимало експонатів з історії села. На жаль, музей у закладі освіти не зберігся. Тож кістяком написання історії села стали публікації Діни Терентьєвої у районній газеті. Всю зиму Тамара Анатоліївна приходила у редакцію і терпляче вивчала підшивки газет, які у нас зберігаються. Записувала, фотографувала. Потім продовжила роботу у Криничанському архіві, де теж зберігаються підшивки «Нових рубежів».
«Я щиро вдячна всім, хто відгукнувся, ділився спогадами про своїх дідів та прадідів, хто зберіг світлини, перекази, — говорить у передмові до книги Тамара Галактіонова. – Це і Павло Журавський (найстарший житель села), і Анатолій Гавриленко, Василь Коробченко, Василь Бурлака, Євдокія Чайка, Микола Рудий, Геннадій Пономаренко, Андрій Єременко, Ольга Чередніченко, Майя Вибрик, Лариса Козак, Іван Калінець, Людмила Коробченко. Безмежно вдячна бібліотекарці села Аллі Єременко за цікавий матеріал, який вона зберегла для майбутніх поколінь, начальнику архівного відділу Володимиру Міляру за вільний доступ до архівного матеріалу».
Книга про Вітрівку складається із кількох розділів. У них авторка розповідає про те, як все починалось, як жило село «у вирі буремних історичних віхол», колективізацію і голод, Другу світову війну, післявоєнні роки, як розвивалась у Вітрівці освіта та культура, як нині село «тримає оборону», вирощуючи хліб, допомагаючи захисникам, в тому числі і своїм землякам, які воюють на фронтах російсько-української війни.
Особливо цікавий розділ про людей. Є у ньому розповідь про одного із перших жителів Василя Позаненка, який вибившись «у люди» (став заступником міністра сільського господарства УРСР) не забував рідної колиски і завжди у всьому допомагав вітрівцям, щороку приїздив у село на гостину. А ще тут подані розповіді про родину Велегурів, хліборобську династію Коробків, сім’ю Кривенків, Миколу Федоровича Булаєнка, Діну Миколаївну Терентьєву, Анатолія Миколайовича Отяна, поета Андрія Андрішка, діда Тамари Анатоліївни Галактіонової Іллю Назаровича Хлівного. Якому вона безмежно вдячна за те, «що навчив любити село, його людей, що засіяв у мою дитячу душу зерня поваги та любові до вітрівців, яке проросло своїм корінням глибоко в душі».
Просто зачаровують мене і, впевнена, майбутніх читачів книги замальовки авторки з розділу «Вітрівські етюди» про місцевий парк, дощик з дитинства, родинні рушники, череду, вітрівського дивака, «її величність жінку», один день дитинства, корову Лиску, ритуал «На свіжину».
А які цікаві світлини 40-50-х, 60-70-х років, з проводів до армії та весіль, розміщені у цій книзі. А ще мальовничі вітрівські пейзажі.
Є у книзі розділ для мене дуже значимий. Називається він «Життя вітрівців на шпальтах газети «Нові рубежі» 70-90-х років». У цьому розділі вміщені публікації, фотоілюстрації тих років про Вітрівку, місцеве господарство, трудівників села. Їх автори — Діна Терентьєва, працівники газети. Приємно, що розмістивши у своїй книзі ці матеріали, Тамара Анатолівна увіковічнила працю і районних журналістів. Хто знає, чи напише хто книгу про газетярів, районку, якій цьогорік через місяць буде 85. А пані Тамара це зробила, розповідаючи про сторічну Вітрівку. Нагадуючи людям, що місцеві журналісти не даремно свій терпкий на смак хліб їдять, зберігаючи історію рідного краю. Хоч і образливо інколи буває, що ті, хто майже в кожному номері прагнув себе показувати, від газети відмовився, як від друкованої її версії, так і від електронної. Ну, та це таке…
Тамара Анатоліївна понад годину розповідала про своє дітище. Присутні на презентації разом з нею розмірковували про долю села взагалі і про Вітрівку зокрема. У якій, наприклад, нині продається близько 40 осель. Та охочих їх купувати обмаль. Хоч село і газифіковане, не спішать сюди ні містяни, ні переселенці. До села немає дороги. Та, що була, вже років, мабуть, з двадцять не бачила рейсового автобуса чи маршрутки, така зруйнована. Не працює у селі і школа, бо немає потрібної кількості дітей. Школярів підвозять в інші освітні заклади громади.
Та попри все Вітрівці, вважаю, пощастило. Мабуть тільки про неї з усього колишнього Криничанського району маємо таку чудову душевну, добру книгу. І все це завдяки Анатолію Отяну та Тамарі Галактіоновій. Приємно, що і ми до цього доклали своєї праці (Г.Литовченко, Н.Долгіх). А Наталя Долгіх ще й змакетувала її та вела перемовини з ТОВ «Нілан-ЛТД» з Вінниці про видавництво книги.
Авторка подарувала її примірник Центральній публічній бібліотеці, що у Криничках. Приймаючи її у дар, директорка закладу Тетяна Бобошко запевнила, що книга посяде гідне місце серед творів краєзнавчого напрямку. Тетяна Іванівна запросила всіх бажаючих завітати до книгозбірні і ознайомитись з доробком Тамари Галактіонової.
Галина ЛИТОВЧЕНКО, “Нові рубежі”
