Робота соціальних працівників своєрідна. Для когось вона може здатися буденною, звичайною. Проте за цією буденністю повсякчас стоїть людська небайдужість до навколишніх, а ще вміння якісно та професійно виконувати свої обов’язки. Так відбувається тоді, коли людина дійсно працює за покликом душі, коли на роботу йде з усмішкою, не зважаючи на погоду чи пору року. Часто не зважаючи навіть на свої домашні проблеми та негаразди, хвороби (адже й у соціальних робітників вони є, бо вони такі ж люди, як і ми з вами).
Людмила Миколаївна Самофал соціальним працівником Центру надання соціальних послуг Божедарівської селищної ради працює з 2003 року. Вона щодня поспішає до тих, кому потрібна. Нині на її обслуговуванні 11 самітніх людей літнього віку. В основному вона обслуговує жителів Божедарівки та Вільного. Найстаршим підопічним вже під 90. Із більшістю жінка співпрацює вже років 20. Вона добре знає не тільки їхні потреби, а й звички та уподобання.
Пригадує, як раніше нелегко доводилося. Наприклад, тоді найважчим у роботі соцробітника було наносити води у помешкання стареньких. Бо, наприклад, у Вільному був один колодязь на все село. І доводилося інколи чи не півсела пройти, долаючи і відстань чималеньку, і надриваючи руки. Не те, що зараз: у багатьох з’явилися у дворах свердловини, чи й колодязі нові чимало мешканців собі у дворах облаштували. Тож відтепер у Людмили Миколаівни є більше часу на приготування їжі та щоб прибратися у стареньких. А насамперед вона має привезти для своїх підопічних необхідні продукти, ліки та здійснити потрібні платежі.
Щодня Людмила Миколаївна поспішає з Вільного, де мешкають разом з чоловіком, до своїх стареньких. Вони проживають здебільшого у невеличких населених пунктах чи на окраїні села. У когось зовсім немає нікого з рідні, а хтось просто не хоче покидати своє «гніздечко», щоб переїхати у місто до дітей чи онуків. От і доводиться соцробітникам долати досить великі відстані, щоб забезпечити пенсіонерів продовольчими товарами, допомогти по господарству, оплатити комунальні послуги. Щоб добратися до підопічних, Людмила Миколаївна долає по 5 км.
— Улітку ще виручає велосипед, а ось узимку зовсім тяжко, — бідкається жінка. І водночас підхвалює свого зятя, який у негоду підвозить її до підопічних на авто.
На обслуговуванні у соцробітників Центру в основному старенькі, яким за 80. Але є й такі, які потребують щоденного догляду. Щоб полегшити роботу соцпрацівникам та зменшити час, який вони витрачають на подолання відстаней, селищна рада забезпечила велосипедами, а також спецодягом і взуттям.
Родом Людмила Миколаївна з невеличкого села Веселого, що між Адамівкою та Олексіївкою. Там пройшли її дитячі та юнацькі роки. Нині ж це село — привид. У колись веселому і гамірному Веселому нині залишилося всього два двори, де мешкають дві людини, доживаючи свого віку.
Раніше Людмила Миколаївна трудилася на птахофабриці. Її чоловік, Микола Петрович, працював на елеваторі, нині на пенсії. Поки були молодші, тримали, як і кожен в селі, і корівку, і господарство чималеньке. А зараз тільки курей та качок. Бо і здоров’я уже не те з чоловіком мають, та і спритність кудись поділась.
Віддушину жінка знаходить у квітах. Їх у неї ціле обійстя. Ще й на городі висаджує. Там щороку по два ряди квітнуть: з одного боку — різноманітні іриси, а з іншого — яскраві півонії. Це навесні та влітку. А в холодну пору доглядає за кімнатними красунями. А ще любить Миколаївна балувати рідних смачненьким. У вихідні її варенички з сиром, картоплею та потрібкою вмить зникають у донечки і зятя, онуків та правнуків. А коли уся рідня з’їжджається до батьківської хати, вона наповнюється неймовірними пахощами домашньої випічки — пиріжків і тістечок.
А у будні Людмила Миколаївна знову поспішає до своїх бабусь. Бо соціальна робота для неї — це не лише професія, а покликання, найвищою нагородою за яке є людська шана та вдячність.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
