17 листопада Україна відзначає день працівників сільського господарства. Серед тих, хто трудиться у цій галузі, чимало жінок. Є серед них — і очільниці агроформувань. Правда, на теренах колишнього Криничанського району їх зовсім небагато: на пальцях однієї руки можна порахувати. Одна з них — Валентина Мирошниченко, керівниця ФГ «Білосніжка. Про неї наша сьогоднішня розповідь.
Її дітищу, можна сказати, четвертій дитині, вже пішов 31-й рік, бо ж «Білосніжка» народилась у 1993 році із 5 га землі. Валентина саме перебувала у декретній відпустці. На криничанській землі саме зароджувався фермерський рух, і у їхній Червоноіванівці 200 га землі вирішили спрямувати на цю справу. Розділили на 40 охочих господарів, серед яких і була Валя Мирошниченко. Папери оформляли разом із сусідкою Вікторією Марченко. І надумали назвати новоутворене господарство таким казковим ім’ям.
«Ми ж не знали тоді, що наш кораблик з маленького згодом перетвориться на великий міцний корабель», — згадує Валентина Анатоліївна.
До 5 гектарів згодом додалось ще 5 сусідки Зіни Куліш. Ці перші 10 гектарів землі і стали фундаментом. Нині в господарстві — близько 1300 га паїв.
Валентина Анатоліївна пам’ятає і згадує добром усіх, хто не побоявся тоді підставити плече у нелегкій, новій для неї справі — це Олександр Набока, Микола Замчий, Едуард Навальний, Володимир Лисиця, Валентин Цибулька, Володимир Набока, Олександр Мирошниченко, Андрій Лавренчук, Микола Бондарець, Анатолій Лисиця, Микола Мирошниченко, Наталія Грінішина, Ірина Лисиця, Юлія Дербас, Наталка Лебідь, Володимир Замчий, Леонід Кушнарьов, Віктор Кривошея, Володимир Буцак, Леонід Горбонос, Олександр Соколов. Згодом до колективу долучилися Сергій Бандурко, Дмитро Журавель, Олексій Лисиця, Олександр Ізюмський, Михайло Лисиця, Ростислав Бондаренко, Яна Бандурко, Юрій Майборода, Лариса Мирошниченко, Світлана Навальна, Вікторія Мішенська.
Спочатку колектив «Білосніжки» складався з десяти осіб, у кращі часи, до повномасштабної війни у ньому трудилось близько 35 працівників та працівниць, нині — 18.
«На жаль, через війну довелось відмовитись від багатьох задумів, — продовжує свою розповідь Валентина Анатоліївна. — Зокрема у нас була чудова будівельна бригада. Ми активно розвивалися, будували нові приміщення, звели новий тік. Тепер же не до будівництва».
І знову думки моєї співрозмовниці повертаються до «лихих 90-х», коли по крупинці ліпили вони з чоловіком Юрієм Григоровичем своє фермерське господарство. Починали із двох половинок старенького МТЗ, тобто трактор треба було ще зібрати докупи, щоб працювати на ньому. Через рік ще один придбали у фермерів із сусідньої Любомирівки. Потім за рахунок майнових паїв взяли гараж, склад і розвантажувальне приміщення. З автотранспорту мали КрАЗ, яким Юрію господарство виплатило заборгованість по зарплаті за 7 років. Автомобіль-ветеран і до цього часу в строю, працює на благо «Білосніжки» не гірше сучасної техніки, якою господарство обзавелося за роки свого становлення.
«Найважче було зробити усю паперову роботу. Ми одними з перших у районі почали виготовлення державних актів на право власності на землю в інституті землеустрою, — розповідає пані Валентина. — Ці поїздки у землевпорядну організацію виснажували. Добирались маршрутками. А ще ж і по господарству треба було рухатись. То ми з бухгалтеркою Юлією Дербас жартома мріяли мати звичайну бричку з конячиною, щоб хоча б встигати скрізь».
У юності моїй співрозмовниці хотілось скрізь встигати. Вона грала на баяні, скрипці, піаніно. Вміла і любила шити і собі, і дітям — дуже гарні речі виходили з-під її рук, коли в магазинах не можна було щось придбати з одягу.
Жили із власного господарства, по 3-4 корови тримали, десятки свиней, кілька сотень птиці, щоб була копійка на прожиття. Тож, крім великої організаторської роботи по зміцненню і розбудові фермерського господарства, доводилось тягнути ще і цього домашнього плуга.
«Дуже допомагав син Тарас: і вдома, і у господарстві. Доставляв обіди у степ. Саме його чекали механізатори у обідню пору, виглядаючи в полях мотоцикл, — розповідає Валентина. — Від початку і донині Тарас з нами, батьками, в одній упряжці. Юрій Григорович постійно був у пошуках техніки, матеріалів, ринку збуту продукції. А ми із сином були «на господарстві».
Розуміючи, що треба швидше крутитись, у 2008 році Валентина придбала у кредит перший легковик, і тепер їй до снаги навіть траса у румунських Карпатах — 90 км серпантину.
Правило «Білосніжки» — жити за свої кошти. За словами Валентини Анатоліївни, господарство за час свого існування всього двічі скористалось кредитами.
«Найболючішою нашою проблемою була відсутність власного току. Його ми впродовж багатьох років орендували у сусідньому районі за 16 км. За відсутності нормальних доріг — це неабияк гальмувало виробничий процес, зношувало автотранспорт. Чоловік мріяв про власний механізований тік. І три роки тому його мрія здійснилась: маємо власний сучасний майданчик для зберігання, підготовки насіннєвого матеріалу. Тут завідуючою працює Світлана Навальна. У господарстві вона порівняно недавно. У її ділових якостях, працелюбності, господарський жилці ми не сумніваємось», — продовжує розповідати Валентина Анатоліївна.
Однією зі складових успіху керівниця вважає наявність партнерських стосунків із власниками земельних паїв. Господарство орендує землю у двох громадах — Криничанський та Божедарівській.
«Мені самій було б проблематично з цим впоратись, — каже пані Валентина. — Тож на місцях цю роботу з 2003 року веде Ірина Степанівна Лисиця, в Адамівці маю підтримку від Антоніни Аврамівни Лободюк, а в Криничках — від подружжя Валентини і Олександра Високопоясних. Це вони тримають руку на пульсі потреб і настроїв пайовиків».
До цього часу, за словами Валентини Анатоліївни, «Білосніжка» виплачувала пайовикам по 13% від нормативно-грошової оцінки землі, нині у господарстві ведеться робота по укладанню договорів на 2025 рік. Мирошниченки планують збільшити оплату за оренду землі.
Робота з людьми дуже відповідальна, вважає моя співрозмовниця, тому із самого початку становлення господарства вона старалась особисто донести кожному власнику паю умови договору, поділитись інформацією про виготовлення документів на землю, вручити їх.
«Ми намагаємося з усіма знаходити спільну мову. Буває, і подарунки до свят вручаємо, на Великдень — по мішку борошна. Люди до цього звикли і завжди радо реагують на ці презенти з боку господарства. Контакт і увага — це основне, на чому базується взаємовигідна співпраця господарства і власників паїв», — переконана директорка.
Господарство допомагає Збройним силам України. При зустрічах із пайовиками керівниця завжди розповідає, що це вдається робити завдяки ефективному використанню орендованої у них землі. Тож і вони причетні до захисту України.
«І ви знаєте, люди від цього відчувають таке піднесення, радість, дякують. Майже всі — єдині у прагненні допомагати захисникам і захисницям, які зараз боронять рідну землю», — ділиться фермерка.
«ФГ «Білосніжка», уже років 7 входить до Всеукраїнської аграрної ради. До цього ми з Юрієм Григоровичем, чесно кажучи, були якось сам-на-сам із своїми хліборобськими проблемами. Все змінилось з початком нашої співпраці. Ми зрозуміли, що ця організація по-справжньому вболіває за розвиток аграрного сектору держави, шукає і знаходить шляхи вирішення проблем, які хвилюють і великих, і середніх, і дрібних землевласників. І у ці складні часи Всеукраїнська аграрна рада через благодійний фонд «Збережи Україну» допомагає армії. Щомісяця і наше господарство перераховує у цей фонд кошти», — підкреслює Валентина Мирошниченко.
Про потужну підтримку армії свідчить і почесний нагрудний знак «За сприяння війську» від тодішнього головнокомандуючого Збройних сил України Валерія Залужного, яким пані Валентина нагороджена 24 січня цього року. Є й інші подяки від командирів частин, але ця для Валентини, мабуть, найдорожча.
Взагалі подружжя Мирошниченків ще з 2014 року підтримує захисників та захисниць і продуктами, і медикаментами, і дронами, і будівельними матеріалами, і гумою на колеса, і самими автомобілями. І у тому першому КрАзі, який криничанські аграрії передали ЗСУ, є і їхня участь.
«Ту машину я випадково зустрів на одному з постів у 2019 році у Мелітополі. Поцікавився, як служить криничанський транспорт. І так тепло стало на серці, коли хлопці сказали: відмінно, пройшла машина всі 5 років без жодного осколка» , — згадує Юрій Мирошниченко.
Їхній дім завжди був, ніби гуртожиток: друзі, рідні, онуки, гамірно, весело, дружно. На початку повномасштабної війни прихистили з чоловіком 14 переселенців. З часом всі роз’їхались. А друг Юрія з Каховки Сергій Хрупало із 87-річною мамою Галиною Іванівною залишились. Тепер Валентина вже й не уявляє життя без пані Галини.
«У свої літа вона надзвичайно активна, життєрадісна, позитивна. Господарює на кухні, прагне смачним порадувати, не може сидіти без діла, — розповідає мені. — Як я можу при ній падати духом, зневірюватись? Живчик ще той. І мені підтримка».
Щира, привітна, завжди відкрита до людей — такою знають Валентину Мирошниченко земляки, пайовики, колеги-аграрії. Може вона бути і суворою, як у колективі, так і у родині.
«Не люблю фальші, ненавиджу брехню, умію і читати мораль, якщо є за що, — розповідає пані Валентина. — Можливо, хто за це і сердиться на мене, але по-іншому не було б господарства. Сама трудилась, дітей до праці привчала, дисципліни і самовіддачі вимагаю від усього колективу».
У господарстві належно ставляться до організації умов праці та відпочинку трудівників та друдівниць, без затримки виплачують заробітну плату, жодного разу за час існування «Білосніжки» не ставили нікого з колективу на облік у центр зайнятості у зимову пору, коли особливої роботи немає на полі. У цей час три місяці вони отримують мінімальну зарплату, в інші часи — хто скільки заробить. В середньому за рік вона становить понад 14000 грн у місяць.
Дивлячись на Валентину, мало хто здогадається, що освіта у неї зовсім не аграрна. Колись їй пророкували велике майбутнє десь у столиці. Здавши успішно три іспити, на четвертий вона не пішла, щось зупинило, коли мала стати студенткою вузу і вивчати російську мову. У педучилище у Дніпропетровську її взяли без екзаменів. Закінчивши його, стала працювати у місцевому колгоспному дитсадку.
«У часи, коли на селі все ламалось, тріщало по швах, коли по 6-7 років у колгоспі не виплачували зарплату, ми з Юрою, бувало, ночами не спали, шукали шляхи виживання. Адже троє дітей треба було піднімати на ноги, — згадує Валентина. — Дочки Наталка і Марина були зайняті на городі, слідкували за порядком у хаті, а син з юних літ крутився біля техніки і вдома, і у господарстві».
Діти і онуки — її розрада і надійне плече. Найменша Маринка вже 10 років живе і працює в Канаді. Але її підтримку Валентина відчуває повсякчас. Як і найстаршої доньки Наталки та її чоловіка Юрія. І тільки треба щось підсобити на обійсті батьків — вони, легкі на підйом, одразу їдуть.
Вона любить подорожувати Україною. Своє шістдесятиріччя нещодавно відсвяткувала разом з онуком Андрієм сходженням на Говерлу. Останнім часом Валентина може собі більше дозволити мандрівок, бо ж у фермерського воза вже надійно впрягся і син Тарас. Тож вона із чоловіком та старшими онуками Дмитром, Михайлом, Андрієм об’їздили вже чимало міст.
«Закінчиться війна — будемо вивчати Україну. Скільки таких місць нами незнаних, мальовничих, шикарних, — розповідає Валя. — Тому й кажу своїм онукам: хлопці, вчіться, розвивайтеся, вам Україну відбудовувати».
Донедавна Валентина Мирошниченко не тримала в руках ніякої зброї. Та якось зайшла у тир. Вирішила себе перевірити — і влучно у ціль потрапляла. Ніхто не вірив, що вперше в житті стріляла.
Вона захоплюється квітами, колекціонує фігурки жабок (понад 160 має), займається пілатесом, радіє спілкуванню із щирими людьми. А ще любить поезію.
На все треба просити благословення Божого, вважає Валентина. З цим вона живе, з цим робить добрі справи. Просить у Господа допомоги нашим захисникам і захисницям і вклоняється кожному і кожній за їхній подвиг.
«Є люди, яких хочеться обійняти. А є такі, від яких хочеться захиститися. І перші, і другі — мої вчителі. Завдяки їм я така, як є», — каже пані Валентина.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
