Президент України посмертно нагородив орденом «За мужність» III ступеня військовослужбовця із Семенівки Криничанської територіальної громади Олексія Негру-Купчика. Указ про присвоєння відзнаки Володимир Зеленський підписав 11 листопада 2024 року. Молодшого сержанта Олексія Георгійовича Негру-Купчика нагородили «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України», йдеться в указі.
Державну нагороду передали вдові захисника Людмилі Валеріївні 31 березня у 2 відділі в смт Кринички Кам’янського РТЦК та СП. На церемонії вручення були присутні секретар Криничанської селищної ради Олег Золотаревський та Семенівський староста Ігор Карпюк.
«Олексій мав повне право, маючи чотирьох дітей, не йти на війну. Але він не сховався, не побоявся. Він пішов на захист України. І поклав своє життя за неї. Жодна нагорода, жодна відзнака не повернуть рідним дорогу їм людину. Але орден «За мужність» буде вічним свідченням відваги та самопожертви українських Героїв. Схиляємо голови в пошані перед тими, хто віддав своє життя за нас», — сказав Олег Золотаревський.
Олексій народився у 1992 році на Одещині, але ще в дитинстві сім’я переїхала у Семенівку на Дніпропетровщину. Закінчивши місцеву школу, опанував спеціальність електрогазозварювальника у Кам’янському. Відслужив строкову службу. Працював в охоронній фірмі в Запоріжжі, Харкові. У 2014-му у Марганці познайомився з майбутньою дружиною Людмилою. На той час у Люди вже були діти від попереднього шлюбу, але це не завадило їм створити родину. Народили ще й спільну донечку та перебралися усім сімейством жити у Семенівку. Придбали будинок, добудовували, наводили лад, обживалися, будували плани на майбутнє. Аж поки не почалося повномасштабне вторгнення росіян.
«24 лютого 2022 року Льоша сказав мені: «Я завтра з хлопцями їду у військкомат. Йдемо захищати рідний дім». Так він разом із своїми друзями та однокласниками повантажилися в автобус і поїхали в Кринички (на знімку вгорі). Хлопці пішли гуртом, адже думали, що так буде легше відбиватися від ворога, як то кажуть, гуртом і батька легше бити. Ніхто ж тоді не планував кудись тікати, ніхто не думав ховатися, всі були єдині у бажанні захистити Україну і свою родину», — розповідає дружина загиблого Людмила.
Так, 25 лютого 2022 року Олексій потрапив до лав ЗСУ добровольцем. Служив заступником командира бойової машини у 25-ій окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді. У її складі пройшов багато страшних військових доріг, брав участь у визволенні міста Ізюм на Харківщині. За особисту мужність та героїзм, проявлені у захисті України, був нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни», нагрудним знаком «Ветеран війни», «Золотим хрестом».
Тяжке поранення в голову Олексій отримав 25 травня 2024 року поблизу села Карлівка Покровського району Донецької області. Понад 3 місяці пробув у комі у Вінницькому госпіталі. Лікарі неодноразово оперували його, докладали усіх зусиль, аби врятувати життя.
«Шансів давали мало. Але позитивні прогнози були. Я готова була забрати його додому будь-яким, хай з інвалідністю, але живим. Навіть почала готувати будинок, зробила швидко ремонт, бо ж розуміла, що за чоловіком потрібен буде постійний догляд. На жаль, дива не сталося. Тепер йому навіки 32. Я буду старіти, а він завжди залишатиметься молодим. Для мене, для дітей.
Востаннє ми всі разом збиралися 1 травня 2024 року, Льоша приїхав на день народження до наймолодшої доньки Полінки, їй тоді виповнилося 8 років. У нас вдома завжди було гамірно, коли він приїжджав, усі друзі, куми збиралися. Адже Олексій був товариським, дуже доброзичливим, співчутливим, готовий останнє віддати, аби допомогти товаришам. А я намагалася під час служби по телефону не навантажувати його домашніми клопотами. Сама порядкувала, дбала про дітей», — ділиться спогадами Людмила.
Стискаючи в руках нагороду чоловіка, крізь сльози зізнається:
«Я все одно його й досі чекаю. Його дзвінка, приїзду. Вдень ще якось відволікаюся за домашніми турботами, ходжу на роботу. А увечері така туга налягає, що вити хочеться. Так важко усвідомити, що мого Льоші вже немає, що ніхто вже мене не запитає «Як там вдома?»… Єдине, що дає сил жити далі, — це діти. Старший син Ярослав уже дорослий, ліцей закінчує, планує подальше навчання. Треба підтримати його і допомогти зі вступом. Молодші — Володимир, Вікторія і Поліна — теж школярі Семенівського ліцею. Вони взагалі у мене всі молодці – добре навчаються, допомагають, не підводять ніколи. Тож отак і живу далі, завдяки повсякденним справам і дітям».
Олексія Негру-Купчика не стало 1 вересня 2024 року, вічний спочинок він знайшов у селі Семенівка Криничанської територіальної громади. Добра і світла пам’ять про нього назавжди залишиться у серцях односельців.
Наталя ДОЛГІХ, “Нові рубежі”
