12 грудня 2024 року криничанська земля прийняла на вічний спочинок захисника України Андрія Кудрявцева. Того дня попрощатися із земляком і товаришем прийшло багато людей. Віддати останню шану воїну приїхали побратими із Національної гвардії, 93-ої ОМБр Холодний Яр, представники місцевої влади. Ми прощалися назавжди із другом, люблячим татом і чоловіком, відданим сином України і не вірили, що більше ніколи не зустрінемо усміхненого Андрія, не почуємо від нього «Привіт! Як справи?».
Війна змінює все. Вона забирає не лише далеких і чужих людей, але й тих, хто був поряд, хто ходив з тобою одними і тими ж вулицями, дихав одним з тобою повітрям, водив у один і той же дитсадок та школу разом з тобою своїх дітей. Підступний ворог не гребує нічим, стирає з лиця землі цілі міста, позбавляє життя військових, цивільних, руйнує плани, часом вбиває й надію. Але не мрії! Після гіркої втрати родина Андрія Кудрявцева, його дружина і доньки особливо чітко згадують спільні з ним мрії і плани на майбутнє. І хочуть обов’язково втілити їх у життя.
Андрію Кудрявцеву назавжди залишиться 44. Він народився і виріс у Криничках. Після школи відслужив строкову у прикордонних військах. Працював на різних роботах, був веселої вдачі, товариським, любив життя, лагодити автомобілі, але найбільше любив своїх дівчат – дружину Ірину та доньок Кіру і Ніку.
Ми зустрічаємося з Ірою вдома. На столі – портрет Андрія і запалена свічка. На стіні – прапори, один вдові вручили після поховання чоловіка, інший уже опісля надіслав його командир із спецпідрозділу «Хартія».
«Ми прожили разом 18 років, — розповідає Іра. — Андрій був далекий від воєнної справи, хоч і відслужив строкову. Він ніде не вчився спеціально, але вмів робити все. Лагодив автомобілі, вантажівки, був зварювальником, фрезерувальником на заводі. І в Польщу їздив на будівництво, і в Україні зводив зерносховища. Останнім часом разом з хлопцями займався ремонтом вантажних кузовів».
Так біля чоловіка ремонтувати автівку навчилася і Ірина. Вони могли годинами до глибокої ночі разом крутити домашній легковик. Жінка посміхається: «Це було наше хобі. Отак і звикли все робити разом: на городі – разом, біля машини також, у гості чи на якесь свято – тільки разом, ніколи поодинці не ходили».
Щоправда, 2014-ий вніс свої корективи. Тоді Андрія мобілізували у першу хвилю. Дружина залишилися з 6-річною Кірою. А молодшій Ніці ще і року не було. У складі 93-ої бригади Андрій опинився у зоні виконання бойових завдань на Донеччині. Тоді ж і позивний свій отримав — Кантужений. Ні, він не був безшабашним чи неврівноваженим, розповідає дружина. Просто всі свої речі, баули хлопці маркували ініціалами. У Андрія було КАН. Спочатку казали: передайте Кану або це речі Кана. А тоді жартома якось і приклеїлося Кантужений.
10 років тому хлопцям, які, можна сказати, ні разу в житті не стріляли, довелося брати в руки зброю, опановувати заржавілу техніку ще радянських часів. Вони першими відчули обстріли російських градів і вчилися воювати ледь не голіруч. Заводили нову армійську дружбу, траплялося, що і земляків зустрічали.
Так, у 2014-ому доля звела Андрія із Володимиром (позивний Вікінг) із Криничок.
«У квітні 2014-го я мобілізувався до лав ЗСУ у 93-тю ОМБр. За кілька днів я побачив Андрія, коли його підрозділ отримував зброю, — пригадує Володимир. — Він теж служив у цій частині тільки в іншому підрозділі. Потім бачилися ще кілька разів за тих самих обставин. Він був кулеметником. Будучи не самої кремезної статури, тягав на собі досить масивний ПКМ. За якоюсь незрозумілою іронією навідники ПКМів завжди мені траплялись на очі якісь худі та дрібні, і я дивувався: Боже! Як же ж вони тягають ту махіну?!
Наступного разу наші шляхи пересіклися аж у серпні, коли ми стояли між Авдіївкою і Ясинуватою (ми хоч і служили у різних підрозділах, але по Донеччині мандрували у одній батальйонно-тактичній групі). В той день Андрій прилетів на КСП на «другій бехі» (так військові між собою називають «БМП-2»), привіз командира роти до старших командирів. Тільки тоді ми розговорилися вже як земляки. З’ясувалося, що маємо кількох спільних знайомих, які вже волонтерили. Я запитав його про ПКМ. Він відповів, що всі механіки-водії повтікали в СЗЧ, а він швидко навчився ладнати з «бехою». Для мене, як людини геть далекої від техніки, це було щось неймовірне — сісти керувати цим 12-тонним монстром.
З тих пір і підтримували такі товариські стосунки. Обмінялися телефонами. Потім пізніше криничанські волонтери через нього мені передали український бронежилет і шолом ізраїльського виробництва. Бронік «добрі люди» стирили, а шолом і досі мандрує зі мною.
Після демобілізації в 2015-му з’ясувалося, що наші діти ходять в один і той же дитсадок, навіть в одну і ту ж групу. Потім було ще багато чого. Але у 2017-му я повернувся на контрактну службу. Ми з Андрієм час від часу випадково пересікалися в центрі Криничок, питали один в одного, як справи, і розбігалися. Після повномасштабного вторгнення зустрічалися лише пару разів: привіт, пока, чергові фрази… Аж тут: одна звістка – тяжкий, евакуювали; друга – не врятували… І тут ти згадуєш ті слова – memento mori – і десятки тих доль твоїх близьких і знайомих, які були зруйновані манією величі болотяного недомірка… «Дорого заплачено – ми їм не пробачимо»!
Після АТО Андрій повернувся додому до сімейного життя і мирних професій. Продовжував виховувати доньок. Не полишав і громадські справи, був обраний депутатом Криничанської районної ради. Він не був ідейним націоналістом, простий хлопець, який жив і діяв як було треба… Як було треба в 2014-му, як стало треба після 24 лютого 2022-го.
Цього разу Андрія мобілізували у травні 2024-го. Незважаючи на 2 перенесені мікроінсульти та інші проблеми із здоров’ям. Треба, значить, треба – і вирішив вступити до лав Національної гвардії України. Сам знайшов контакти новоствореної бригади «Хартія» і відправився на війну.
«Спочатку був на навчаннях десь під Києвом, — розповідає дружина Іра. — Хлопці любили його за веселий характер, балакучість. Кажуть, що міг стріляти з будь-якої зброї, за все брався, не боявся. Вони називали його Кудря, бо зізнавалися, що Контужений йому якось не йшло».
Наприкінці серпня Ірина з доньками бачили Андрія востаннє. Він заскочив ненадовго додому, а наступного дня старший солдат старший механік-водій 2-го відділення взводу оперативного призначення Андрій Кудрявцев відправився виконувати бойові завдання на Харківський напрямок.
Андрій знав, що дружина хвилюється, тому намагався часто телефонувати, щоб сказати хоч кілька слів. Але на відміну від 2014-го тепер розповідав про себе мало, зізнається Ірина. Страшна війна прийшла, було дуже тяжко, а засмучувати рідних не хотів.
«17 листопада увечері ми говорили по телефону. Він попередив, що вночі у них знову виїзд на бойову позицію, тож кілька днів буде без зв’язку. Коли повернуться, дасть знати. Потім ще трохи попереписувалися у телефоні. Цього разу мені було неспокійно. Він і раніше був на виїздах, вони відбивалися, а потім поверталися, давали про себе знати, відмивалися, відновлювалися. 18-го я прокинулася дуже рано, заглянула в телефон, побачила, що моє останнє повідомлення о 3-ій годині він прочитав. На душі було тривожно».
Того дня воїни виконували службові та бойові завдання в районі бойових дій населеного пункту Липці. Війська рф почали вести артобстріл по їхніх позиціях. У результаті було багато трьохсотих. Кім і Полтава – одразу двохсоті. Брут і Андрій отримали тяжкі поранення. Після надання першої медичної допомоги вдалося викликати евакуаційну групу. У вкрай важкому стані їх доставили у Харківський госпіталь.
Вдома Ірина цілий день була сама не своя. Старша донька Кіра теж тривожилася, все питала за батька. Але дзвінка не було ні того дня, ні через три дні. Кілька разів Іра починала писати повідомлення побратимам чоловіка, але відправити не наважувалася. Якраз перед цим їй все-таки вдалося випросити у Андрія контакти його бойових товаришів.
«Цього разу він ніби щось передчував, ми довше, ніж зазвичай, говорили по телефону, — пригадує Іра. — Я по його настрою і голосу відчувала, що ситуація складна. І вони вже взагалі не впевнені, чи повернуться додому живими. 22 листопада я таки вийшла на його побратима Володю. Він майже відразу віддзвонився. У слухавці почула: «Андрій без свідомості у тяжкому стані у Харкові». Це було пообіді. А вночі я вже була там у госпіталі.
Мене до нього не пустили. Але вийшов лікар, все розповів. Складне поранення черевної порожнини, гострий перитоніт, все пішло у внутрішні органи. Шансів 50 на 50. Наступного дня мене пустили до нього. Вже 5 днів він був без свідомості, потім його ввели у медикаментозну кому. Весь час на апараті ШВЛ. А я все сиділа біля нього, все говорила. І через кілька днів він почав ворушити пальцями, з’явилася реакція. Може, на мій голос? Бо ще через день отямився і впізнав мене…».
Говорити Андрій не міг, попросив ручку, але і писати не виходило. Почав водити пальцями по Іриній долоні. Так вони і спілкувалися між собою. Вдома вістей чекали діти і всі рідні. Доньки надсилали татові голосові повідомлення, підбадьорювали, будували плани на майбутнє. Він, слухаючи їх, посміхався. Та краще не ставало. Йому постійно робили санації черевної порожнини, операційні втручання під загальним наркозом. Коли прийшов у себе після чергової операції, вирішили відправляти на Київ у госпіталь МВС.
«У Києві мене зустріла патронажна служба Нацгвардії. Взяли під опіку, поселили у готелі, — продовжує свою сповідь Іра. — Там же, у госпіталі, був і Володя. Йому роздробило руку. Тоді після обстрілу усіх тяжких залишили у Харкові, легших відправили далі. Мого Андрія доставили сюди у надважкому стані. Він вже був непритомний. Знову операції. Організм занадто ослаб. З кожним днем ставало все гірше, почали відмовляти нирки. 6 грудня на ранок я була біля Андрія. Його руки були такі холодні. А я все говорила і говорила з ним, мені сказали, що він мене чує. Та дива не сталося. Його серце не витримало і о 15-ій годині після реанімаційних заходів лікарі констатували смерть».
Пробувши ще годину біля чоловіка, Ірина розуміла, що треба сповістити рідних. У старшої доньки сталася істерика. А в Ірини серце розривалося від болю і того, що її дитина вдома кричить пораненим звіром. Двома днями пізніше в госпіталі помер іще один Андріїв побратим Брут.
Того страшного дня 6 грудня 2024 року їхнє тихе сімейне щастя розбилося. Світ перевернувся. Все навколо для рідних і близьких Андрія потьмяніло. Мов калейдоскоп, перед очима дружини і доньок пробігали спогади. Ось тато жартує з ними, ось дарує тещі на ювілей мітлу, ось гукає маму ремонтувати машину. Ось невміло заплітає донькам кіски і хвостики. Або приїжджає разом із ними замурзаними по маму на роботу. Він з усіма знаходив спільну мову, залюбки спілкувався із друзями старшої доньки, був, так би мовити, вхожим у їхню компанію. Жартував, правда, що вже застарий, посивів. А Кірині товариші любили і поважали його.
«Він для нас все одно був молодим. Тато завжди мене підтримував. У всьому, — ділиться спогадами 11-класниця Кіра. — Любив, коли я робила нову зачіску, манікюр. Він ніколи не приходив додому з порожніми руками, завжди нам із сестрою з роботи щось приносив «від зайчика». І як же мені тепер не вистачає його… Так сталося, що у 2014-му через цю кляту війну його не було поряд на випускному з садочка, коли я йшла у 1 клас. І тому ми з ним так мріяли про мій випускний зі школи. Ми планували гарну сукню, підбори. І мій тато у військовій формі поряд. У шкільному творі я написала, що мрію піти татовою стежкою. Коли по телефону читала йому той твір, він був розчулений, я відчувала, що у нього виступили сльози».
Іра пригадує, як пообіцяли доньці подарувати новий телефон на закінчення 9 класу. Але все якось не складалося. То грошей не вистачало, то довелося купувати нове обмундирування чоловікові, коли його мобілізували. Та про обіцянку тато пам’ятав. І коли прийшла перша бойова зарплатня, в той же день погнав дівчат у місто по подарунок. «Я ще казала, нащо так поспішати, можна ж кілька днів і почекати, — пригадує Ірина. — Але Андрій стояв на своєму: їдьте і сьогодні ж мені вже з нового подзвоните! Він так поспішав радувати нас, немов передчував, що може щось не встигнути».
Останній раз Кіра говорила з батьком в середині листопада. По відеозв’язку хвалилася йому новими іграшками, які їй трапилися в шоколадних Кіндерах. Тато від душі сміявся, бо знав про доньчину пристрасть збирати такі колекції. Вона розповіла йому, що знайшла в Тік-тоці його побратима і він підписався на неї. А тато такий: «Так я тобі зараз його покажу!» І гукає його до телефона. Всі сміялися, жартували.
Усі свята батьки і діти відзначали разом, Новий рік – тільки вдома. Щороку ставили ялинку. Цьогорік вперше не піднімалися руки до неї. А потім в останні дні таки витягли. А вона так і стояла у комірці з минулого року не розібрана, з іграшками, гірляндами, ще тато Андрій прикрашав її. Поставили.
«Шкода, що ми так мало часу були разом… Як багато я не встигла йому сказати, — бідкається старша донька. — Ми ж так мріяли про спільні подорожі, про країни, в яких побуваємо, про те, як тато навчить мене їздити на авто. Був час, коли я приховувала свої почуття, не хотіла ділитися з батьками радощами і переживаннями. А потім якось усе змінилося. Я раджу усім підліткам: довіряйте своїм батькам, кажіть, що ви їх любите, і ви самі не помітите, як станете друзями. Робіть це, поки у вас є час, бо я не все встигла сказати своєму татові».
І дружина, і доньки розуміють, що, як раніше, вже ніколи не буде. Вони вчаться жити заново. Вони хочуть втілити хоча б частину їхніх спільних мрій і планів. Молодша Ніка хоче стати дизайнеркою. Дівчата гарно малюють, до речі, як і тато, який колись розмалював казковими звірями дитячу кімнату. Старша Кіра заприсяглася ніколи не опускати руки перед труднощами і довести усьому світові, що вона гідна донька свого батька. Вирішила, що піде його стежкою і у майбутньому її професія так чи інакше буде пов’язана із захистом Батьківщини.
Наталя ДОЛГІХ, «Нові рубежі»
Фото із сімейного архіву родини Кудрявцевих
