Життя прожить — не поле перейти. З висоти прожитих 87 років це добре розуміє Павло Дмитрович Ткаченко. Село Потоки, в якому промайнули його дитинство та юність, розкинулося по колишньому руслу річки Базавлук. Пам’ять про неї залишилася тільки у вигляді зруйнованої греблі. На місці колишнього русла виросли трави, люди посадили там верболіз і стали косити траву, роблячи такий собі запас кормів для худоби.
Я добре знаю Потоки, бо народилася тут у перший післявоєнний рік. Тут же пішла до школи, яку дуже любила, бо навесні та влітку її подвір’я потопало в чарівній зелені іквітковому різнобарв’ї. А ще я знала усіх людей поіменно. Батьки працювали у школі, брали туди щодня і мене, бо дитсадка не було. Поки була зовсім мала, сиділа у манежі. А як навчилася ходити та розмовляти, то просто жила у школі. Знала усіх вчителів, їх учнів поіменно, хто в якому класі навчається. І досі з приємністю пригадую тих людей.
ВІЙНА ЗАТЬМАРИЛА ДИТИНСТВО
Сьогодні хочу розповісти про одного із них — Павла Дмитровича Ткачена, колишнього головного інженера Щорської птахофабрики.
Він народився у 1937 році. Колгоспні лани шелестіли тоді добірним колосистим зерном. Люди після голодних 1932-1933 років стали жити краще. Селяни раділи, що у полях стояли багаті пшениці. Та не знали вони, що вже скоро знову доведеться ховати хліб від страшного ворога, який віроломно нападе на країну, а ще гірше — палити.
У родині Ткаченків було три сина: Іван, Олександр та Павло. Усі були неповнолітні. У Павлика залишились про тата лише спогади: як він «возив його на коневі», яким правила татова шия.
Невдовзі батькові довелося одягнути солдатську шинель, взяти до рук гвинтівку і піти захищати Батьківщину від фашистських загарбників. Правда, у військкомат його забрали ще до війни на перепідготовку кадрів. Тата вже не було вдома, коли відійшла косовиця і берег стояв скошений, а сіно знесли на горище. А ранком усі домашні побачили, як тато йде до дому берегом, відпустили у звільнення. Вдома йому всі були дуже раді.
А вже наступного дня радість родини розвіялась, бо дізналися, що почалася війна. Чоловіків миттєво зізвали до сільради. Згодом сюди ж прийшли і їхні рідні, щоб попрощатися і провести до війська. Павлуша бачив, як плакала мама та інші жінки. Чоловіки не затримувалися довго. Вишикувалися строєм, і вже скоро зникли за обрієм.
У хаті Ткаченків жили три сім’ї. Малолітні хлопці усі лежали на печі. А поміж них — молодесенький поранений воїн. Мама перев’язувала йому рани. Кожна із трьох сімей вечеряла за столом окремо. Уже майже опівночі до хати зайшли п’ять радянських солдатів. Це була група розвідки. А згодом у світлиці стало ще більше наших. Занесли чимало соломи, настелили на долівці, щоб було де перепочити. Вранці, коли малеча прокинулася, у хаті вже не було нікого. І солома була винесена.
А наступного дня у селі вже були фріци. Ткаченки ховали хлопців по кущах, боялися, щоб німці з дітьми нічого не скоїли. Якось окупанти примусили маму здоїти корову. Жінка занесла кухоль молока німецьким воякам. А ті, щоб розважитись, розбавили його горілкою і примушували пити малих. Мама і плакала, і благала, щоб не губили дітей. Їй якось все ж вдалося умовити їх не робити того.
А ще за хатою довго стояв розбитий німецький танк. Щоб його сховати, фріци спиляли яблуню, що росла у дворі і щороку рясно радувала усіх своїм урожаєм. Гіллям прикрили залізяччя.
Уже пізніше Павлуша дізнався, що у нього не стало тата. Похоронку принесла поштарка. Жінка шершавою рукою погладила дитячу голівку, пригорнула хлопчину до себе. А по її щоках бриніли сльози.
СИНІВ РОСТИЛА МАТІНКА ОДНА
Село було зруйноване. Відновлювати його не вистачало ні жіночих рук, ані сил. Адже з війни повернулося мало фронтовиків, з них одиниці — цілі, неушкодженні. Більшість же — без ніг і рук. А тому уся робота лягла на плечі жінок.
Павлик пригадував, як у них був розкритий один бік даху. Колгоспники привезли солому, майстри усе полагодили. Кожній вдові тоді давали допомогу. А війна хоч і скінчилася, та ще довго давала про себе знати.
Павлуша вчасно не міг піти до школи, бо не мав у що вдягнутися. Хлопчик пішов навчатися на рік пізніше. І не 1 вересня, а вже другого. Бо тільки наступного дня за ніч мама пошила білу сорочку. До школи сина відвела сама. А про Павлушиного тата лишилися лише спогади…
Якось до Ткаченків завітав один солдат. Йому було років за 40. Після поранення він лежав у шпиталі, а згодом його комісували. Чоловік розповів, що знав Дмитра Ткаченка. Воював з ним. І що він був убитий під Харковом, неподалік міста Краснограда. Чи це так, чи ні, Ткаченки і досі не знають, але згадують часто.
Хлопці хоч і були малі, але добре розуміли, що у мами нелегке життя. Жінці усе доводилося робити самій. А ще ж треба було синів вивести в люди. Павлик Ткаченко навчався з цікавістю. Учителька Таісія Андріївна Анацька була вчителем від Бога. Вона вчила дітей читанню і каліграфії, математиці й історії. Діти з цікавістю відвідували і гуртки. Павлика зацікавив гурток струнних інструментів. Найпершим музичним інструментом, який він почув і побачив, була мандоліна. На ній грав їхній вчитель фізвиховання. А ще він викладав у школі військову справу.
Павлуша і сам не встиг збагнути, як музика заполонила його душу. Він став членом музгуртка, грав на балалайці. Переважна більшість учнів ходила до школи за декілька кілометрів з інших сіл. І щоразу на музичні заняття вони носили з собою інструмент. Вчитель Іван Трохимович Стець склав графік роботи гуртка, де навчалися і старшокласники, і молодші школярі. У нашому сімейному альбомі навіть фото збереглося від тих часів, де у оркестрантів були балалайки, мандоліни, гітари, скрипки. Учні часто давали концерти у школі, бо приміщення клубу було маленьке.
Моя мама, вчителька математики та фізики — Мотя Антонівна Стець дуже любила грати на гітарі. Вона теж ходила на шкільні репетиції та концерти. А у зимову негоду, коли у школі було холодно, керівник гуртка проводив репетиції у нас вдома. Коли під час репетицій потрібно було розучувати танці, а для акомпонементу, на жаль, не було ні гармошки, ні баяна, самі ж учні акомпонували на струнних інструментах.
ГАРМОШКА ДУШУ ЗВЕСЕЛЯЛА
Згодом у селі з’явилася гармошка. Її придбав брат Олександр. Поки парубкував, хлопець грав на ній на усіх святах. А як одружився, пішов жити до молодої дружини. І гармошку з собою прихопив. Павлуша довго скучав за інструментом. Але згодом у селі з’явився новий завідуючий клубом Петро Кагал. Він придбав у заклад культури необхідний інструмент. Петро Кагал умів грати. Але гру Павлуші перевершити не міг ніхто. Літніми вечорами хлопець грав на гармошці у місцевому клубі, а молодь співала і танцювала.
Восени для Павлика знову розпочиналось навчання у школі. Хлопець був прикладом для інших. Згодом йому довелося продовжити навчання у Болтишській школі. По її закінченні в його атестаті були тільки хороші оцінки. Хлопець намагався вступити до Дніпродзержинського металургійного інституту. Але не пройшов за конкурсом. Двері вузів тоді були зачинені для дітей колгоспників. Їм не видавали паспорти. І чимало сільської молоді змушені були після школи йти в професійно-технічні училища. Така доля випала і Павлуші. На жаль, хлопцеві тоді ніхто не підказав, що дітям загиблих фронтовиків мають видавати той документ.
ПАВЛО ПІШОВ У ГОРНОВІ
В училищі №8 набрали групу хлопців, видали їм спецодяг, показали цех, де по спеціальній канаві біжить розплавлений чавун. Дехто з юнаків відсіявся відразу: не витримав, злякався. Павлик залишився. Бо відтепер тут щомісяця отримував по 350 карбованців стипендії. Як дитина війни хлопець був на повному державному забезпеченні. Звичайно, і йому хотілося додому. Але покинути навчання не міг — бо тоді потрібно було б відразу повернути усі надані за декілька місяців державою кошти. А де ж їх взяти? Та й що на нього чекало вдома: тільки хліб, який мама отримає за свої трудодні в кінці року. І все. Грошей у колгоспі не давали.
Час навчання в училищі промайнув швидко. Але не всіх студентів-випускників взяли на роботу до печі — тільки 8 чоловік. Один із них мав 10 розряд, один — дев’ятий. Павло оволодів 8-им. Решті присвоїли 7-й.
У місті Павло жив у гуртожитку. У кімнаті їх було 5 чоловік. Якось хлопці вирішили купити у складчину баян. Коли Павлик грав на інструменті, увесь гуртожиток затихав і слухав чарівні мелодії.
Зростом і вдачею Павло пішов у батька: широкоплечий, кремезної статури. Мав красиве хвилясте волосся, що кучерями «сиділо» на голові. Розпочав працювати біля печі горновим. Йому пропонували поїхати трудитись на «Запоріжсталь». Але він відмовився. Не міг маму залишити одну.
Ваня тоді був в армії. А тому уся чоловіча робота по господарству у вихідні випадала Павлуші. Кожен вихідний він приїздив у село, щоб допомогти мамі. Дуже любив їздити додому й влітку, у відпустку. Після тяжкої пекельної роботи біля мартенівської печі Павлик з великим задоволенням косив у березі сіно, складав його у копиці, сушив і перевозив підводою. Вранці прокидався під спів жайворонка. А вечорами слухав чарівний щебет солов’я, як кує зозуля у гаю, милувався мальовничим заходом сонця. І мріяв…
А мріяв хлопець про одне: закінчити сільгоспінститут, повернутися в село і тут працювати. І йшов до своєї мрії. Вступив на заочне відділення Дніпропетровського сільгоспінституту на факультет «Механізація сільського господарства». Наука Павлу давалася легко. Тож він успішно закінчив вуз.
ПОТОКИ, РІДНІ ПОТОКИ…
Павло Дмитрович частенько пригадує, як ще хлопцями допомагали колгоспу. Як ночами валка возів, у які були запряжені воли, виїздила з зерном на елеватор у Щорськ. Тоді лише 2 їздові були дорослі — перший і останній. Решта — сиділи хлопчаки від 8 до 12-13 років. Роботи в колгоспі в той час вистачало усім. «А зараз дивлюся і дивуюся, — ділиться чоловік, — що земля наша позаростала бур’янами, а села потихеньку перетворюються в руїни. Розпадаються і руйнуються хати, які свого часу будували усім селом, толокою. У кожному селі була тоді своя школа, дитячий садок, магазин, лікувальний заклад. І щоб не десь там, а тут під рукою, поряд. Для зручності кожного. А нині люди виїздять з села…
Та віру про хороше не слід губити, переконаний ветеран. Прийдуть ще хороші часи (нам би тільки проклятого ворога здолати), і поля твої, земле моя, не будуть занедбані. А будуть зорані і прибрані, доглянуті. Повернуться в села люди, щоб сіяти, орати і збирати. Оживе село.
Сьогодні ще стоїть в Потоках будинок, що зводився у 1952-1954 рр. Про нього колись дбали усі жителі, а не тільки господарі обійстя. Тоді гуртом лили його стіни, мазали стелю, трамбували долівку, ставили дах. Трудилися дружно, з піснею, з гармошкою. Музик в селі було багато. Але перед завжди вів Павло Дмитрович Ткаченко. На перші зароблені гроші він з товаришами купив баян. Грали всі. Але талант був тільки у Павла Дмитровича. Серед групи молоді, що на фото, були ще чотири гармоністи. Але професійно в музучилищі вивчився лише Іван Шматко.
Якось у Потоках з’явилася гарна і цікава дівчина. Вона багато їздила на велосипеді. Це була фельдшер сільської лікарні. Її темне напівхвилясне волосся завжди було вишукано укладене в гарну зачіску. Очі мала мов терен, а вишневі вуста часто і приємно посміхалися.
Одного разу і вона зайшла на танці до клубу, де грав Павло. Була вже не в білому халаті, а у легкій блакитній сукні. Їхні погляди пересіклися. Молоді люди сподобалися один одному. І Павлуша став звати фельдшерку не інакше, як дівчина у блакитній сукні. Вона оселилася у порожньому будиночку, де раніше проживали селяни, яких примусово вивезли на північ.
У ПАРІ ВЖЕ ПОНАД 60 РОКІВ
І раніше в селі були лікарки. Але вони довго не затримувалися: приїхали, роздивилися, і вже через деякий час — поїхали. Ніна Семенівна (так звали фельдшерку) затрималась і прижилася. Вони стали товаришувати з Павлом Дмитровичем. Часто на весіллях, куди їх запрошували разом, Павло грав на баяні, а Ніна милозвучно виводила мелодію. У них були спільні інтереси, уподобання. Та побралися лише через три роки знайомства. Мабуть, через те, що не було коли. Нелегка робота в гарячому цеху, навчання, повернення в село. Їхня любов була витривалою як той розплавлений чавун, з яким відповідально відпрацював Павло Дмитрович. Можливо, через це їхнє кохання й таке міцне, разом у парі Павло Дмитрович та Ніна Семенівна прожили вже 63 роки. А й досі пам’ятають, як на їхньому весіллі у Потоках грав знаменитий на всю округу баяніст із сусіднього села Іван Павлович Шматко. Знаний баяніст грав на совість аж три дні…
Павло Дмитрович після закінчення навчання у сільгоспінституті з радістю розповідав своїй учительці Моті Антонівні, що свій дипломний проект захистив на «відмінно». Учителька щиро пораділа за Павла, їхню родину. Бо знала, що вони переїздять працювати у Щорськ: Павло Дмитрович був призначений на посаду головного інженера птахофабрики, а Ніна Семенівна пішла працювати у Щорську лікарню. Згодом у подружжя з’явився син, назвали Василем на честь товариша Павла Дмитровича. Василь мав такий же хист до наук, як і тато. Його завжди хвалили вчителі.
Час не стоїть на місці. У родині Ткаченків уже є онук, якого назвали Дмитром. Він продовжувач роду, прізвища та імені дідуся, що загинув молодим.
Павлу Володимировичу є про що розповісти своїм дітям, онуку, пятьом правнукам: про нелегкі роки дитинства, на які випало немало випробувань, про своїх маму і тата, про те, як добивався у житті всього сам, не забуваючи про свій рід, про свої рідні Потоки. А ще про любов до землі, її людей. Не забуває і про своє палке захоплення грою на баяні, адже і нині ще бере його до рук.
Чоловік ніколи не знімав з неба зорі, просто жив по совісті і трудився до сьомого поту. І як годиться кожному достойному чоловіку — побудував дім, посадив дерево і виховав сина.
24 березня Павло Дмитрович зустрів свій 87-й рік народження. Хочеться побажати йому, перш за все, міцного здоров’я і такого довгоочікуваного і переможного миру. Щоб в його душі завжди була весна, не зважаючи на літа і пору року. Щоб ще довгі роки цвіли буйним цвітом наші вишневі сади, колосилися золотим стиглим зерном безкраї пшеничні поля, сонце сходило під спів жайворонка, і спадало за обрій під пісню соловейка. А усі добрі справи, зроблені Павлом Дмитровичем, довго-довго жили у пам’яті його рідних і близьких людей.
Ася ЗУЄВА, “Нові рубежі”
