Представники Другого відділу в смт Кринички Кам’янського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки вручили посмертну державну нагороду батькам загиблого 36-річного Костянтина Майбороди із Сухого Хутора Криничанської територіальної громади.
Відзнаку передали у п’ятницю, 12 квітня. За особисту мужність і відвагу, виявлені під час виконання бойових завдань щодо захисту незалежності України, відповідно до указу президента України від 28 вересня 2023 року солдат-снайпер Костянтин Майборода нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Костянтин був мобілізований до лав ЗСУ 10 квітня 2023 року.
«14 квітня ми провели його біля військкомату у Криничках, як виявилося, бачилися тоді востаннє в житті, — розповідає нам крізь сльози згорьована мама Наталія Анатоліївна. — Він спочатку був на вишколі тут недалеко, в нашій області. Але приїжджати до нього не дозволяв. Костя строкову не служив, мав проблеми зі здоров’ям. А коли принесли повістку, без вагань пішов боронити всіх нас. Він так і сказав: «Це не обговорюється. Це моє рішення, і я іду». Присягу вже давав на місці, розповідав нам по телефону, що зачитував особисто на урочистому шикуванні, а хлопці за ним повторювали. Я тоді так пишалася сином».
У мирному житті Костянтин працював автослюсарем на СТО у Кам’янському. Був хлопцем спортивним, підтягнутим, гантелі, турніки — то все його було. Тож зміг пройти відбір у третю окрему штурмову бригаду. Їх всього десятеро відібрали туди. Поїхали у Київ на навчання. Так і розповідав батькам Миколі Васильовичу і Наталії Анатоліївні, що ще вчиться. І ні слова про те, що вже давно під Бахмутом.
Вірний військовій присязі, командир групи снайперів Костянтин Майборода загинув на Донеччині 17 серпня 2023 року. Тільки тоді і дізналися батьки всю правду. Коли привезли додому речі сина, мама і бинт еластичний знайшла, яким хвору ногу вмотував, і фотографії у його телефоні побачила, як він насправді служив, скільки друзів мав. Тепер його побратими спілкуються із батьками друга, телефонують, передають привіти і щиро просять: «Бережіть себе! Нам ще обов’язково треба зустрітися!»
«А ми ж так переживаємо за них, — розповідає мама Наталія. — Аби тільки втримали оборону, живі були. Страшно, щоб ворог сюди не прорвався. Нам цього допустити не можна, наші ж загиблі діти цього не простять…»
Та й за молодше покоління думає подружжя Майбородів: за дітей, онуків, які не повинні жити в окупації. Тяжко переживають втрату сина, страждає за братом молодша донька Тамара. А 4-річний онучок Дениско так і не встиг набутися, нагулятися з татом Костею, тепер тільки фото обіймає.
Наталя ДОЛГІХ, «Нові рубежі»
