38 років живе в нашій пам’яті Чорнобиль, як місце, де сталась найбільша в світі техногенна катастрофа. Вона за своєю величиною сягла 7 балів із 7 можливих за шкалою ядерних подій. Результатом двох потужних вибухів, які сталися на Чорнобильській атомній електростанції, стало викидання 11 тонн ядерного палива в атмосферу, що становить в 100 разів більше радіації, ніж від ефекту атомних бомб, скинутих на Хіросіму і Нагасакі в 1945-ому році, забруднення радіоактивним цезієм 3/4 території Європи. Це трагедія, що призвела до фатальної необхідності сотням тисяч людей покидати домівки, в результаті чого десятки населених пунктів зникли з карти України.
Важко було б уявити масштаби трагедії не лише для України, а й для усього світу, якби не подвиг простих людей. 800 тисяч ліквідаторів ризикували своїм життям та здоров’ям, аби зупинити руйнівну силу атома, який до цього часу вважався «мирним», та стабілізувати ситуацію. Вони працювали в зонах підвищеного ризику, піддаючись впливу радіації, яка «з’їдала» зсередини, але про це ніхто не думав, а можливо, і не підозрював. Кожен робив те, що від нього вимагалось, кожен вчинив так, як веліли солдатський обов’язок та людська совість. Знати цих людей, пам’ятати про них – це вже наш з вами обов’язок і це вже на нашій совісті. От тільки дуже неохоче вони розповідають про цей відрізок свого життя. Говорять, що все забули, що нічого не пам’ятають, що нічого такого особливого не робили… Але, коли вже починають розповідати, розуміємо, що все, через що їм довелося пройти, все, що вони там бачили, – в їхній пам’яті назавжди.
«У кожної людини є події, які важко забути. 1986 рік був незабутнім не лише для мене, моїх близьких, а й усієї України та інших держав». Цими словами Михайла Зіновійовича Ковальського хочу розпочати свою розповідь про наших земляків-чорнобильців — жителів Промінської (тоді Червонопромінської) сільської ради.
Він був одним із них. 25 червня 1986 року, вночі, без усяких пояснень, тільки давши пів години на збори, працівники райвійськкомату запропонували проїхати з ними. Залишивши дев’ятимісячного сина на хвору тещу (дружина в цей час була на навчанні), він поїхав. Військкомат—аеропорт—літак і пункт прибуття – Чорнобиль, військова частина, польовий табір.
Працював водієм КАМАЗа безпосередньо біля реактора, в зоні № 3. Не більше 4-х годин, бо – небезпечно. Вивозив спеціальні контейнери, в які завантажували радіоактивні відходи, радіоактивний грунт (що знімали до глибини 30 см) до могильників. Пізніше перевозив бетонні плити, якими укривали розчищену територію, щоб не так фонило. Останні три доби, щоб не допустити перевищення дози опромінення, перевозив людей.
Хома Михайлович Трофімук був одним з перших, кого направили в Чорнобильську зону. На наступний день після вибуху, 27 квітня 1986 року, він, водій КАМАЗа в колгоспі «Дружба», разом з машиною був направлений для вивезення людської живності із зони зараження. У відрядженні був 5 чи 6 днів. Зі слів доньки, люди були дуже вдячні водіям за швидку евакуацію.
З кінця червня по кінець липня 1986 року був у відрядженні від своєї організації «Дніпродорбуд» і Анатолій Миколайович Гунченко разом із своїми колегами. Будівництво доріг – було їхнім основним завданням. Прокладали шляхи від станції до місць захоронення відходів.
Валентин Йосипович Овсієнко в Чорнобильській зоні був двічі. Спочатку у складі працівників Придніпровського хімічного заводу брав участь у ліквідації наслідків аварії. Із 18 червня по 18 липня, працюючи водієм машини КРАЗ-самоскид, виконував свої обов’язки біля 4-го реактора. Завозив щебінь та пісок для будівництва заводу з виготовлення бетону, яким заливали атомний реактор та всю конструкцію, засипали саму станцію. Цей же матеріал возив для будівництва дороги від краю станції до Прип’яті та пристані. Вражали вікна порожніх квартир, в яких світилось невимкнене світло, а на столах стояли чашки… Дуже гарне молоде сучасне місто Прип’ять перетворилось на привид…
Потім через 10 років знову підвозив щебінь для загородження зони зараження. Крім того, 30-кілометрова зона обтягувалась колючим дротом. Це робилось для того, щоб бажаючі поживитись безкоштовним лісоматеріалом не вирубували заражені радіацією дерева.
З 31 вересня по 14 листопада 1986 року в ліквідації наслідків аварії брав участь Микола Федорович Остапчук.
Основним його завданням було заправлення техніки – ІМР та японських бульдозерів КАМАЦУ. Радіаційний фон був настільки високий, що японська електроніка виходила з ладу та й техніка часто ламалась. Не думаючи про кількість набраних рентгенів, ремонтували машини прямо в радіоактивному полі. Боляче було дивитись на цілі автопарки ще нової техніки за колючим дротом, непридатної для використання, бо мала «зашкальний» рівень радіації. В пам’яті лишилися обгорівші від радіації ліси, покинуті села, в будинках яких були забиті дошками вікна та двері, як після війни. А по вулицях – нічийні коти, собаки, нутрії, гуси. І яблука, які не можна їсти, бо отруєні…
Леонід Володимирович Малий брав участь у ліквідації наслідків аварії з 07.04 по 29.05 1987 року. Працював водієм.
«Все на світі від людей», — говорив Леонід Володимирович. Його завданням були доставка особового складу бригади для виконання ліквідаційних робіт на станції. На все життя запам’ятався перший виїзд: коли привіз людей на зміну, сам залишився на них чекати в машині, яка стояла за декілька сот метрів від зруйнованого 4-го енергоблоку. Що категорично заборонялось, але про це ніхто не попередив. Закінчилась зміна тим, що його забрали до шпиталю. Отямившись, продовжував службу. Згодом був направлений служити в хімроту, яка виконувала спеціальне завдання на 3-му енергоблоці: в зоні підвищеної радіоактивності вирізали весь метал у приміщенні станції, який сильно «фонив». Набравши основну дозу опромінення на станції, був направлений на розчищення Рудого лісу: копали довгі траншеї, вкладали заражені дерева та закопували.
В цей же період (з 07.04 по 20.05.1987 року) брав участь в ліквідації наслідків аварії і Валентин Павлович Магаляс.
Саме на станції виконував свою основну роботу. Будучи водієм автомашини АРС-14, разом з іншими чоловіками займались пилопогашенням на території ЧАЕС під час проведення інших робіт. Згодом перейшов в роту хімічного захисту разом із Леонідом Малим. Тепер основним завданням були демонтаж і винесення з приміщення станції обладнання, що підлягало захороненню. Рівень радіації в приміщеннях був такий, що дозиметри, які були видані для роботи, вийшли з ладу, відпрацювавши одну зміну. Адже розраховані були на 5 хв. накопичення, а працювали по 20. Для подальшої роботи до них направили дозиметриста-розвідника, який крейдою помічав, де і по скільки хвилин працювати, а які місця швидко минати. Працювали по 5 хвилин, 20 відпочивали. Вже тоді відчували, що таке працювати в зоні підвищеної радіоактивності. Жахливий головний біль, свинцевий присмак в роті, втома, ніби вагони розвантажували. Але після відпочинку – знову на станцію, до роботи.
З грудня 1988 по 20 березня 1999 року виконував свої обов’язки водія Олексій Михайлович Шлапак.
Підвозив воду з річки Прип’ять до резервуарів в Чорнобилі. Згодом став перевозити дозиметристів до місць вимірювання рівня радіації та доставляти продукти харчування з Києва. Заміри проводились на самій станції, в селищі Славутич та в інших населених пунктах, що знаходились в 30-кілометровій зоні. Окрім того, щотижня їздили до дідуся та бабусі, які жили в Рудому лісі, привозили їм харчі. Радіоактивний фон у них був такий, що дозиметр зашкалював на відстані. Будучи великим прихильником фотосправи, Леонід Михайлович займався нею майже професійно. Фотоапарат був завжди з ним. Робив знімки всього, що бачив, і сподівався поділитися враженнями з рідними. Але радіація вирішила по іншому. На плівці не було нічого, вона була просто біла.
Одним із перших брав участь у ліквідації аварії і Володимир Григорович Колеснік.
Це лише окремі епізоди з життя людей, які не вважають себе особливими. Але вони такими є. Ми шануємо їхній подвиг ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Адже вони першими вступили в нерівний двобій із цією жорстокою зброєю, яка здатна вмить буквально випалити усе живе. Певна необізнаність та непоінформованість ліквідаторів про катастрофічні наслідки радіаційного випромінювання для людського здоров’я стали фатальними для багатьох з них. Вони мають нагороди та відзнаки, але найбільшою нагородою для них є наша вдячність і наша пам’ять.
Тож не забуваймо трагічні сторінки історії України, поки ще є в кого розпитати. Низький вам уклін, земляки-ліквідатори — люди, які «обіймалися з привидом», усім живим і мертвим — уклін.
Тетяна ПЕРСІАНОВА, завідувачка Промінським сільським Будинком культури
