У кожного з нас є мрія. Велика, маленька, здійсненна і захмарна. І тільки від людини залежить, чи втілиться її мрія у життя. У когось вона швидко набуває реальності, а комусь до неї треба йти десятиліттями, відкладаючи через безліч справ, роботу тощо. Часто буває так, що те, про що мріяв усе життя, здійснюється тоді, коли йдеш на заслужений відпочинок, менше уваги приділяєш громадській роботі.
Приблизно так сталося у подружжя Василя Івановича та Катерини Федорівни Миколайчуків з Маломихайлівки. Люди ці добре відомі в нашому краї. Свою трудову діяльність починали вчителями. Василь Іванович викладав історію, Катерина Федорівна – українську мову і літературу. Вона все життя віддала нелегкій педагогічній праці. А Василь Іванович працював і керівником агроформувань, і на керівних посадах у райдержадміністрації. А коли вийшов на пенсію, вирішив нарешті здійснити те, про що мріяв усе життя – зібрати у своїй садибі все, що дороге серцю, наше, українське. Речі далекої давнини, якими користувалися наші діди-прадіди у повсякденному житті. У цьому господаря підтримала дружина, донька Тетяна, її чоловік.
Так на обійсті Миколайчуків з’явився справжній український сільський рай, про який нам розповіла вчителька Маломихайлівського ліцею Галина Володимирівна Степанець. У її планах було провести народознавчу екскурсії для вихованців. Односельці підказали, що для цього не треба їхати далеко. Все можна зробити у рідній Маломихайлівці, напросившись на гостину до Василя Івановича та Катерини Федорівни. Вчителька так і зробила, і їй не відмовили. Тож разом зі своїми другокласниками побувала у хатинці господарів, як вони ніжно називають свій острівець українства. Односельці ж охрестили його музеєм.
— З перших кроків ми замилувалися красою ріднокраю, — розповіла нам Галина Володимирівна. — Тут кожен клаптик землі любовно упорядкований господарями. Діти у захваті від тину із соняхами і глечиками, справжньої брички, діжі, інших речей. Катерина Федорівна зустріла нас на подвір’ї, а Василь Іванович повів у світлицю і розповів дітям історію її створення. Ви б бачили, як загорілися очі дітей, коли вони туди потрапили, — продовжує свою розповідь вчителька. — Вони наввипередки стали називати речі, які знали. На щастя, наші діти такі допитливі і вже багато знають. І я лише раділа їхньому бажанню всього торкнутися, пізнати, яке так і випромінювалося від Єгора Берківського, Олександра Насікана, Назара Воробйова, Тараса Мельника, Ігоря Гордєєва, Богдана Бурія та Мілани Берковської.
Вихованці Галини Володимирівни побачили у світлиці Миколайчуків сотні речей, зібраних на Черкащині, Кропивниччині, Волині, Київщині, Полтавщині, Харківщині, нашій рідній Дніпропетровщині. Це і мисник із купою старовинного посуду, і розмаїття вишиванок, українських костюмів, скриня, повна всілякого добра. Хлопців зацікавили музичні інструменти і, звичайно ж, такі атрибути козацького побуту, як булава, бунчуки, шаблі. Оце вже натішилися козачата!
А плита, а піч з лежанкою та старовинними ліжниками, а поруч кочерги, рогачі, чавуни і чавунці, а великі дерев’яні столи, лави попід стінами, заслані домотканими ряднами. А ще ж прядки, рубель, гребінка та інше начиння, за допомогою якого ткали полотно, виготовляли речі повсякденного вжитку.
— Діти стільки всього побачили, так уважно і зачаровано слухали розповідь Василя Івановича, що просто не передати. Ми щиро вдячні йому і Катерині Федорівні за гостинність. За те, що дозволили дітям доторкнутися до джерел нашого побуту, звичаїв, традицій нашого народу, — закінчує свою розповідь Галина Степанець.
А ми вдячні їй за те, що поділилася цим з читачами газети. Знаємо, що багато ще залишилося поза кадром через скромність господарів, неможливість за один раз все описати. Тому обіцяємо ще на власні очі побачити світлицю Миколайчуків і більш детально розповісти про це читачам газети, нашим шанувальникам у соцмережах. Щоб більше наших краян знали, що і в такий нелегкий час, коли точиться кровопролитна війна, є поряд люди, які дбають про збереження наших народних цінностей, всього того, у чому ми черпаємо наснагу, силу, щоб перемогти.
Галина ЛИТОВЧЕНКО, “Нові рубежі”
