Столітній шлях пройшла Преображенка. 2024 рік вважається сотим роком з часу заснування села. В енциклопедичному довіднику «Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область», виданому в 1969 році, так і написано: «Преображенка заснована у 1924 році переселенцями з села Мишуриного Рогу Верхньодніпровського району…» Чотири покоління преображенців писали історію села сто років. Багато довелося пережити його мешканцям за ціле століття…
Моя краєзнавча розвідка про табір військовополонених у Преображенці, який створили німці в 1942 році, грунтується на спогадах очевидців чи дітей та онуків тих, хто це бачив своїми очима. Цей табір був організований на території колишього колгоспу в старих приміщеннях для утримання коней. Обнесли колючим дротом конюшні та прилеглу територію і зігнали туди біля двох тисяч радянських військовополонених. Ця територія знаходилася там, де був перший сільський цвинтар, пізніше – колгоспна комора, за теперішніми гаражами.
Мабуть, основною метою створення табору саме в Преображенці було залучення дешевої робочої сили до будівництва автошляху Дніпропетровськ – Кривий Ріг. Воно розпочалося ще до початку Другої світової війни. Марія Іванівна Похил, мешканка Преображенки, 1913 року народження, згадувала, що до війни у них квартирувала молода дівчина, яка відбувала практику на будівництві траси. Коли німці окупували Криничанщину (а це сталося в серпні – жовтні 1941 року), ця дорога вже існувала, та знаходилася в недобудованому стані. Будівництво припинилося з відомих причин…. Німці взялися перебудувати ділянку дороги в районі Преображенки. Там дорога звертала вбік і проходила греблею, яка називалася Крива. Залишки тієї дороги існують і досі, її добре видно, коли проїжджаємо до Дніпра чи Кривого Рогу.
Спочатку німецькі солдати ганяли на будівництво місцевих мешканців. І цей ставок понад трасою збоку села Лозуватки викопали люди. Це була трудова повинність преображенців та мешканців навколишніх сіл Лозуватки, Калинівки, Болтишки, Затишного, Одарівки.
Мешканці Болтишки згадують, як їхнім батькам доводилося вантажити на брички камінь із болтишського кар’єру та возити кіньми в Преображенку на будівництво дороги.
Такі самі згадки і в мешканців Калинівки, які теж змушені були возити каміння з калинівського (тоді ще кудашівського кар’єру) у Преображенку та виконувати всякі трудомісткі роботи на будівництві дороги. Мешканець Калинівки згадує : «В кар’єрі зривали камінь, осколки летіли аж у село. Потім цей камінь кіньми возили на дорогу Дніпропетровськ – Кривий Ріг. Дорогу почали будувати наші. Але в районі Преображенки дорога круто звертала вбік на Криву греблю. Німці переробили напрямок дороги та затіяли будівництво по новому напрямку. Ще й зробили її вищою».
Потрібно було відбувати трудову повинність і жителям Одарівки. Про це згадувала жінка, 1928 року народження, яка мешкала на той час в Одарівці: «Трасу в Преображенці, або як ми кажемо «профіль», будували німці. Ганяли на роботу людей з усіх навколишніх сіл, з Одарівки теж. Ходив на роботу і мій брат, але якось захворів, то замість нього довелось іти мені. Пам’ятаю, що було дуже круто злазити в глибоку яму, з якої ми брали землю, возили її вагонетками, що мали одне колесо, і насипали дорогу. Глибина того котловану була до 8-ми метрів. З часом той котлован затопила вода. І тепер тут ставок, де купаються діти та ловлять рибу рибалки».
Мешканець Затишного переказав спогади своєі мами: «Дорогу в Преображенці будували німці. Ганяли на будівництво людей з усієї округи. Давали на день план: потрібно викопати стільки-то метрів. Якщо не встиг виробити свою норму, б’ють нагайками і роби до ночі.»
Ця трудова повинність для місцевих мешканців закінчилася тоді, коли у Преображенці з’явилися радянські військовополонені. Тепер уже вони сірими колонами йшли селом до місця роботи, яке знаходилося неподалік від табору – метрів 500-600. Їх було багато.
А це вже згадки преображенців, які на власні очі бачили, як щодня повз їхні подвір’я німці гнали на трасу величезні групи обшарпаних, голодних , змучених полонених. Місцеві мешканці , в основному дітвора, вибігали до них та кидали їм хто що мав: шматок сухаря, варені морквину, бурячок чи картоплину. Полонені солдати підхоплювали ці «подарунки» і похапцем їли. Неодноразово їх били нагайками по спинах. До них у таборі ставилися вкрай погано: люди були голодні й холодні, знущалися з них фізично і морально, весь час над ними стояли ворожі поліцаї та шмагали їх нагайками – крок вліво, крок вправо – били.
Сільські діти щодня спостерігали за колонами, які прямували на роботу. Вони не тільки це бачили, а й допомагали рятувати їх. Завдяки їм було врятовано кілька людей. Діти возили воду зі ставка в табір у великих бочках, а назад якось умудрялися вивозити солдатів і, довізши до ставка, випускали їх. Куди далі пролягали шляхи врятованих – невідомо.
Неодноразово воїни намагалися втекти з полону. І багатьом це вдавалося. Ось фрагменти спогадів преображенців:
«Один утік і сховався у нас у димарі, але наспіли німці. І закололи його штиками».
«Один полонений прибіг до нас у сад , і сховався за коровою, німці пробіглися по саду, але хлопця не помітили. Потім він миттю зник в очереті на березі ставка».
«Кількох вивезли діти у бочках із-під води».
«Один із тих, хто врятувався їз німецького пекла, потрапив на обійстя мешканців села і заховався між свиней. Господарі побачили, переодягли його в жіночий одяг та пустили жити на горище. Але його особою зацікавилися сусіди, то господарі сказали солдатові, що треба тікати далі, бо може дійти до німців і тоді буде біда всім».
Про героїчний порятунок дітьми полонених солдатів з концтабору в бочках з-під води було знято фрагмент телепередачі на Дніпропетровській телестудії. Передача називалася «Від усієї душі. Дніпропетровські зустрічі». Вела її відома радянська телеведуча Валентина Леонтьєва. Люди старшого покоління, безперечно, пам’ятають і телепередачі «Від усієї душі» і Валентину Леонтьєву, а мешканці Преображенки — саме цю телепередачу, в якій брали участь наші односельці: Наталія Назарова, Василь Задорожній, Михайло Мелащенко, Таїсія Мелащенко, Володимир Старий, Марія Патерило (Дубінчик), Михайло Нода, Микола Таран. Це було у 1976 році.
Сюжет передачі стосувався порятунку радянських військовополонених із концтабору в селі Преображенці. Валентина Леонтьєва розпитувала вже дорослих людей, як вони в роки війни рятували полонених. За одну ніч діти вивезли із концтабору шестеро полонених людей, робили це ще кілька разів, але дізналися фашисти і жорстоко побили їх нагайками. Було їм тоді по 12-13 років. Розстріляти 12-13-літніх дітей німці не наважилися. Наші односельці розповідали Валентині Леонтьєвій про те , що концтабір знаходився за двісті метрів до ставка, де діти брали воду; що бачили , як їх ганяли в кар’єр, голодних , знесилених; як хлопці й дівчата кидали солдатам їжу, і треба було це робити майже віртуозно, щоб попасти в середину колони; чи про те, як один молодий солдат цілий день копав собі яму за спробу втекти.
Передачу можна переглянути в Ютубі, набравши «Тепередача «Від усієї душі. Дніпропетровські зустрічі». Приблизно на 18 хвилині буде фрагмент про наших , преображенських.
Памятаймо! Коли проходитимете чи проїжджатимете прямим, гладеньким, оновленим автошляхом Дніпро – Кривий Ріг біля столітнього села Преображенка, згадайте людей, які будували цю дорогу: і тих місцевих мешканців, які гарували на цьому будівництві, і тих військових, які волею долі потрапили в наше село за колючий дріт та віддали свої сили, здоров’я для цього будівництва.
Отака історія невеликої ділянки великої дороги.. Тепер це швидкісна, нова, пряма , без поворотів на відрізку між двома селами траса, яка за короткий час домчить вас хоч до Дніпра, хоч до Кривого Рогу. Щасливої дороги пасажирам і попутнього вітру водіям! Пам’ятаймо, вивчаймо історію. Ще багато білих плям в історії України, рідного краю, кожного села, зрештою, кожної родини…
Усі спогади, чи їх фрагменти, мають своїх авторів. Не пишу їхні прізвища з етичних міркувань. Безмежно вдячна односельцям, рідним, знайомим за пам’ять, за свідчення тієї епохи, за тепло сердець, за набайдужість…
Галина ЗАДОРОЖНЯ, село Преображенка
