Родина Софії Макарівни Мелюшко з Камінчан чималенька. У жінки п’ятеро дітей — троє синів і дві донечки. Та восьмеро онучат. Свого часу Софія закінчила Червоноіванівську школу-інтернат. Затим тут навчалися її діти. А згодом — і онуки. Після школи юна Софія відразу пішла працювати у КСП «Прогрес», яким керував Володимир Лижник. Пропрацювала на одному місці дояркою 35 років. А нині вже стільки років — на заслуженому відпочинку.
Я пам’ятаю Софію Макарівну ще з тих часів, коли приїздила до неї, аби написати про знану доярку репортаж. Ще тоді була вражена нелегким життєвим шляхом цієї жінки-трудівниці. Але ж ми, жінки, не обираємо собі долю. У кожної вона своя…
Софія Макарівна рано вийшла заміж. З першим чоловіком нажили п’ятеро діток. Та не судилося їм зазнати щастя у парі: чоловік рано помер. А молода жінка залишилася одна з п’ятьма дітками на руках. Як вона страждала від невтішної жіночої долі, як переживала і боялася, чи зможе сама вивести дітей у люди. Тому, коли другий чоловік запропонував їй руку і серце, довго не вагалася, погодилася. Він був хорошим чоловіком і турботливим батьком для її синів і дочок. У щоденних клопотах та нелегкій селянській праці незчулися, як промайнули десять років їхнього життя разом. І знову Софія Макарівна Мелюшко овдовіла. Але дітей виростила працьовитими і чесними людьми.
Уже й не думала вона, що ще випаде їй пожити у парі й пізнати жіночого щастя. Стрівся на її шляху Михайло Васильович Горбаченко, з яким ось вже 15 років живуть душа в душу. А найголовніше, що він прийшовся до серця і дітям, і онукам.
Васильович колишній моряк: у море ходив 12 років, побував у багатьох країнах світу. Хоч і народився та тривалий час прожив у росії, доля розпорядилася так, що Україна стала для чоловіка ріднішою. Він і досі не може намилуватися її золотими ланами широкополими, безкрайньою блакиттю неба та родючими чорноземами. А діти та онуки Софії Макарівни стали рідними і йому.
Не випадково ж їх онук Дмитро Комов, який родом з Криничок, саме дідусеві Михайлу першому у Вайбер переслав відеосюжет з «1+1», де ведуча Алла Мазур розповідала про вояків 35-ої окремої бригади морської піхоти, що боронили Херсонщину. Серед морпіхів — і Дмитро Комов, наймолодший із захисників. І зараз Дмитро з товаришами продовжують воювати у найгарячіших точках України, захищаючи кожен день нашого з вами життя.
До початку повномасштабного вторгнення юнак дуже захоплювався комп’ютерною технікою. Його мама Таня працювала тоді у військкоматі. Син не раз забігав до неї на роботу. Тут часто зверталися до нього, аби допоміг програму нову встановити чи налаштувати та полагодити комп’ютерну техніку. Цінували, що такий розумний і тямущий. Тож не здивувалися, що, як тільки хлопцю виповнилося 18, 4 жовтня 2022 року, він сам прийшов у військкомат і попросився служити в ЗСУ. А вже навесні 2023 року його призвали.
Дмитро пройшов жорсткий відбір і потрапив у морську піхоту — 35-у окрему бригаду. Хлопця направили на два місяці на навчання у Велику Британію. Після ще були курси у Львові та Одесі. Нині він боронить Україну від русні на Миколаївському напрямку.
— На зв’язок виходить не часто, — ділиться бабуся Софія. — Бо коли йде на завдання на «нуль», телефон вимикає на цілий тиждень.
Цей тиждень для Діминих рідних — то ціла вічність. Рятують від негативу велика віра та щира молитва. І не лише за їхнього Дмитрика, а за всіх наших хлопчиків-захисників, які ціною власних життів стримують лютого ворога. А його довгоочікуваний «Привіт! У мене все гаразд — живий!» є найжаданішими словами для мами, бабусі, дідуся.
У Дмитра вже не одна контузія. А нещодавно хлопця ще й прооперували — стався апендицит. Потрібно було хоч трохи у шпиталі відлежатися, та молодий морпіх якнайшвидше став у стрій.
Діма ще й заочно навчається на комп’ютерника (хоча зараз все якось призупинилося), поділилася з нами його бабуся Софія Макарівна. Він переконаний, що знання і практичні навички йому знадобляться у мирному житті.
Однаково болить душа у бабусі і за її старшого онука — Сергія Пушкаря. Він до війни трудився водієм у СТОВ «Лада». Шоферувати у товариство пішов відразу після школи. У 18-ть хлопця призвали в армію. Служив у Києві. До дембеля було вже всього нічого. А тут — війна… Вона вмить перекреслила задуми та плани юнака на мирне життя. Сергій вже 4-й рік несе службу у ЗСУ, підписав контракт. Був і під Бахмутом, і на інших гарячих напрямках. Хоча рідним про все це не розповідає і слова, мовчить, як партизан. Не хоче, щоб вони хвилювалися, переживали.
Нині Сергій Пушкар патрулює столицю під час комендантської години на військовому авто із службовим песиком Патроном. Так військові називають свого чотирилапого товариша і помічника, який нерідко виявляє і диверсантів, і вибухівку…
Хіба думали ще донедавна двоюрідні брати Сергій Пушкар та Дмитро Комов, що і їм доведеться захищати свою землю, країну від ворожого сусіда, як і їхньому дядьку Сергію Пушкарю у 2016 — 2019 рр. Він добровольцем пішов в АТО. На власні очі бачив, що таке війна, яка для України розпочалася ще у 2014 році. Як б’ють гради і ворожа артилерія. Добряче довелося молодому чоловіку нюхнути і тоді пороху під Бахмутом.
У 2019 Сергій повернувся додому, адже його діти залишилися напівсиротами — померла їх мама. Так із одного життєвого випробування він миттєво переключився на інше. Став самостійно піднімати дітей. Чоловік купив хату, обзавівся господарством. У нього дві корови, інша живність. Усе для того, щоб його діти ні в чому не знали потреби, щоб у них все було, як у інших.
Болить серце Софії Макарівни за сина Сергія, за онуків, які нині проживають з татом, 12-річного Сашка та 10-літнього Станіслава. А також за 17-літню онуку Аню і найменшенького 9-річного Святослава, які зараз перебувають у Польщі. Чим можуть, вони усією дружною родиною допомагають їм на чужині. А найбільше хочуть, аби вони вже скоріше повернулися до родини в Україну.
Софія Макарівна Мелюшко, як і мільйони українських жінок, звертається до Господа з одним проханням, аби скоріше дарував Україні переможного миру. Благає, щоб посилав щомиті Янголів-Охоронців і її онукам, які в ЗСУ. Просить, щоб захистив і родини її донечок Тетяни та Любові, які працюють і мешкають у Нікополі. Бо ж місто щодня зазнає ударів з боку ворога. І не лише вночі, русня уже і вдень гатить. Благає також про щасливу долю й для родин синів Ігоря та Руслана. Для усіх українців.
А як скінчиться війна, увесь їх великий рід Пушкарів збереться разом у великій баьківській хаті. І знову там стане гамірно і весело, як колись — до війни. І будуть усі Пушкарі — і дорослі, і малі — довго-довго розмовляти: розповідатимуть про все, що кому довелося пройти і пережити. Як вдалося вистояти і вижити. І обійматимуться. І цілуватимуться. І більше ніколи не будуть розлучатися.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
Фото із сімейного архіву Софії Мелюшко
