Анна стала вимушеною переселенкою через бойові дії поблизу Волновахи. Село, в якому вони мешкали, знаходилось якраз між Вугледаром і Волновахою. Ще з 2014-го вони відчули на собі, що таке війна. Були у них і прильоти, і обстріли градами. Але не такі часті. З початком повномасштабного вторгнення життя тут стало зовсім нестерпним. Часто доводилося ховатися у підвалах. Було й таке, що по декілька днів не виходили з укриттів. А коли у квітні 2022-го чоловік Ані пішов служити в ТРО, молода жінка змушена була сама справлятися з усіма труднощами. Останніх страшних прильотів вона уже не витримала…
Того дня накрило так, що голови не можна було підняти. Було гучно і страшно. На подвір’я їхньої оселі прилетіло 5 снарядів від градів. Молода жінка і досі тремтить, коли згадує ті події. Майже навпомацки за лічені секунди схопила найнеобхідніше, донечку на руки і покинула рідну оселю. Уже трохи згодом, коли прийшла в себе, Аня схаменулася, що нічого так і не взяла з собою. Прихопила лише дві фотографії, на яких мама з татом і вони з сестрою маленькі, та пару Лізиних іграшок і її дитячу книжечку, треба ж було чимось відволікти п’ятирічну дитину. Оце й увесь її скарб із минулого життя.
Вони, у чому були, вирвалися із того пекла живими. Сіли у потяг і поїхали у невідомому напрямку. Анна міцно притискала до грудей доньку Лізу, перед очима промайнуло все її колишнє життя. Вона народилася у місті Новомосковську Дніпропетровської області. Коли їй виповнилося чотири, родина змушена була переїхати. Бо дитина часто хворіла, не підходив клімат. Мама з татом вирішили переїхати поближче до своїх батьків — у село Благодатне Донецької області неподалік Волновахи і Вугледара. Мама працювала в лісгоспі, тато трудився будівельником, адміністратором на заправці у Вугледарі. Жили, працювали, дбали. Їхня дружна родина складалась з п’яти чоловік: тато, мама, Аня та її сестричка, і бабуся. У 2012 році Аня вийшла заміж, а у 2014-му вони з чоловіком купили будинок неподалік, кілометрів за півтора від батьків та бабусі, стали жити самостійно…
І знову перед очима сувора дійсність: вона одна з дитиною на руках їде у невідомість. Тато з мамою лишилися, бо не могли покинути стареньку бабусю, яка навідріз відмовилася виїздити, та й здоров’я не дозволяло їй зробити цього. І сестричка залишилася з батьками. Тепер вони в окупації.
Ані ж довелося діяти рішуче, рятувала 5-річну доньку. Потяг прибув у Дніпро. Вийшли на перон незнайомого міста. В очах сльози. Куди тепер? Що на них чекає попереду? Як жити? Що робити? Та головне —живі! І тут до Ані зателефонували їхні колишні сусіди з села, де вони мешкали на одній вулиці. І запропонували пожити у них, точніше, у будинку в Криничках, де вони знайшли прихисток раніше. Ось так Аня із Лізою опинилися у нашому селищі. У одному помешканні із земляками прожили близько півроку. Аня і досі дуже вдячна родині Терелюків, які прихистили їх у будинку батьків.
Коли вимушені переселенці оселилися на нашій вулиці, усі її мешканці відразу стали дружно допомагати, хто чим міг. Хтось ніс овочі, хтось — консервацію, теплі ковдри та якусь одежину. Із вдячністю пригадує Анна Іщенко і родину Світлани та Григорія Рабошів, усіх їхніх родичів, які допомагали, підтримували. І стали для молодої жінки, як рідні. Особливо здружилася Аня з Анютою, яку відтепер вважає своєю іще однією сестрою.
Чоловік Ані продовжує нести службу в теробороні на Донеччині. А вона з Лізою щодня чекають на дзвіночок від тата. Щоб дізнатися, що живий, що здоровий. Аня з чоловіком вирішили укорінитися в Криничках. Їм до душі припало і селище, і його люди. І вже влітку 2023 року вони придбали свій дім і стали жити окремо. Радіють, що відтепер стали місцевими.
А ще згадуть ті нелегкі часи, коли перебралися сюди, людей, які підтримали і допомогли. Усі вони стали теперішніми сусідами сім’ї Іщенків. І допомагають та підтримують. Це родини Рабошів, Кирсанів та Легкобитів. Здружилися не лише дорослі, а й їхні діти та онуки. Бо милосердя, добро та взаєморозуміння зближують і поєднують людей. Всі вони мріють про одне: аби якнайшвидше настав переможний мир, щоб наші захисники і захисниці повернулися додому живими і здоровими. І щоб зустрілися роз’єднані війною родини — матері і батьки обняли своїх дітей.
Ось так внутрішньо переміщені особи стають повноцінними мешканцями наших громад, купують житло, осідають тут, працевлаштовуються і починають життя з нуля, наповнюючи свій фотоальбом новими спогадами, бо від минулого життя залишилося лише дві фотокартки.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
