Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
17 листопада 2022 року Павлу Петровичу Збаразькому виповнилось 50 літ. А наступного дня, 18 листопада він загинув. У бою, у який міг не йти. Міг, але не мав права залишити молодих бійців. Насамперед, перед собою не мав Павло, Пашуня, «Паха» цього права. Стрілець-снайпер, наш земляк, який поклав голову під Бахмутом.
Народився Павло Збаразький у селі Нова Праця Катеринопільського старостинського округу Божедарівської громади у родині простих колгоспників. Вони все своє життя протрудились в колгоспі «Аврора» колишнього Криничанського району. Батько Петро Григорович – механізатором, мама Ольга Федорівна – свинаркою, телятницею, пташницею. На їхній понад 80-річний вік випала страшна доля – втратити на російсько-українській війні одного з дітей у самому розквіті сил. Відважний «Паха» боронив Україну ще з 2014 року у складі легендарної 93-ї бригади Холодний Яр. А до цього все свідоме життя, починаючи з дитячих років, готувався до своєї найбільшої битви за свободу і незалежність України. Про це нам розповіла його старша сестра — волонтерка і очільницяя ПТУ №71 Олена Петрівна Бабіченко.
– З дитинства наш Павло мав свою чітку позицію, проукраїнську. До когось іншого таке формулювання, можливо, було б недоречне. А з Пашею так дійсно було, — ділиться моя співрозмовниця.— Ще у четвертому класі він активно займався пошуком загиблих у роки Другої світової війни. Я знайшла його пісенник тих часів. У ньому жовто-блакитні прапори і пісні про Україну. Це було те, що жило у його душі давно, набагато раніше за всіх нас. Я тільки у серпні минулого року змогла зрозуміти те, що Паша знав, розумів, відчував і до чого прагнув, приїхавши при першій нагоді у Холодний Яр на Черкащину.
За словами Олени, він постійно вивчав історію України, роду Збаразьких, колискою якого є село Боровиця. По краплинці з церковноприходських книг Черкащини Павло черпав відомості про свою родину, щоб відтворити родове дерево, намалювати усі його гілочки. А вони, всі ці гілочки, вели у Холодний Яр. Бо тато Олени, Павла та Федора був родом з Боровиці Чигиринського району. І мамин рід бере свій початок там. Це зла доля закинула її пращурів у Краснодарський край. А рідна земля обох батьків усіх Збаразьких – Холодноярщина.
І недаремно, зовсім недаремно Олениному братику Паші випало боронити рідну землю саме у складі 93-ї бригади – справжній сім’ї мужніх і сильних людей. Де особливий дух. Міняються командири, рядовий склад, а дух свободи, незламності, холодноярщини — вічний.
Ще задовго до 2014 року Павло Збаразький відвідував виставки військової техніки в Дніпрі, інших містах, вивчав її досконало, знав слабкі її місця. І обов’язково ділився своїми знаннями із меншим братом Федором. Ніби готував його до того, що воювати за рідну землю доведеться усім.
Середню освіту Павло Збаразький здобув у Щорській середній школі, нині Божедарівський ліцей. Саме там у нього зародилась любов до спорту, саме там він отримав свої перші спортивні перемоги. Ще тільки сонце розпочинало свій новий день, а Паша вже тренувався. Після ранкової пробіжки поспішав на шкільний автобус, щоб встигнути на уроки. Заняття спортом продовжив і в училищі № 71, де став вчитися після школи. Постійно брав участь у змаганнях з футболу, баскетболу, легкої атлетики різних рівнів, відстоюючи честь навчального закладу, громади, Криничанського краю, здобуваючи переможні місця.
Коли прийшов час, відслужив строкову у Національній гвардії України у Придністров’ї. Працював у ДАІ, згодом створив власну будівельну справу. Павла Збаразького, очолювані ним будівельні бригади, добре знали не тільки у нашому краї. Адже вони мали бездоганну репутацію і високий професіоналізм. Принциповість, справедливість, чесність, порядність, певно, у якійсь мірі заважали Павлу рухатись по кар’єрних сходинках. Та він усе робив один раз і якісно. Не вівся на дешевизну у будівельних матеріалах, був переконаний у тому, що скупий платить двічі. Він просто відмовлявся від непевної оборудки, не ризикував ніколи своїм чесним ім’ям.
Та й мені самій в одному з господарств регіону довелось побачити його роботу, почути відгуки людей про зроблене ним. Говорили просто – це Паша робив. І стільки поваги, вдячності і навіть любові було у словах і рядових працівників, і керівників…
Батьки навчили Павла цінувати і оберігати родину, рід, стояти один за одного горою. Саме таким – відповідальним, добрим , чуйним, турботливим він і був.
— Брат дуже піклувався про батьків, любив їх. Але ця любов була непоказна, стримана. Вона проявлялась не у словах, а у вчинках. Він намагався якнайчастіше навідуватись до тата і мами. Байдуже чим — машиною, маршруткою, хай на півгодини, а забіжить. Останній раз був у жовтні 2022-го. Мав поранення, але поспішав повернутись до своїх побратимів. Просто не міг фізично не бути з ними. Того останнього разу він вкотре намагався підбадьорити і ніби зігріти батька словами «Я ж на тебе схожий, тату». Для обох це було так важливо.
А ще він дуже піклувався і переживав за сестру. Вона завжди у нього була Лєночкою. «Це моя Лєночка», — казав побратимам. Тепер так її називають Пашині хлопці, куди Олена Петрівна раз у два тижні, а то й частіше, везе колеса, генератори, продукти, все, що просять хлопці.
— Я багатьох речей не знала, — розповідає Олена. — Він незримо опікувався мною. І багато того, що було, сприймалось мною, як належне. А насправді за цим стояв Паша. Ми не завжди з ним бачились, поки я приїжджала з передачами від земляків. Але Паша дуже хвилювався за мою безпеку. «Ти обов’язково повідом, коли перетнеш межу Донецької області. Лише тоді буду спокійний», — казав.
Павла Збаразького любили і цінували побратими. Для молодих він був батьком, для ровесників — братом, другом, який допоможе, прикриє, врятує. З «Пахою», говорили побратими, можна скрізь: хоч у розвідку, хоч у пекло готові були з ним іти. Він був справжнім чоловіком, воїном, який ніколи нікого із своїх не залишав на полі бою. У бій Павло ішов завжди першим, щоб бути впевненим, що можна вести за собою інших. А з бою виходив останнім, аби максимально зберегти життя побратимів. Особливу увагу приділяв молодим бійцям, намагався навчити їх всьому, що знав сам, намагався уберегти від жорстокості, підступності ворога. Все, що сестра привозила на передову від вдячних божедарівців, віддавав побратимам, сам обходився мізером.
— Паші вже рік немає, а його бушлат і досі воює, — розповідає пані Олена. — Його носить військовий з позивним «Мазда». І на тому бушлаті братів позивний «Паха».
Олена Петрівна згадує останні дні життя брата: 17 листопада 2022 року у день свого п’ятдесятиріччя Павло був у Дніпрі:
— Йому щось дуже швидко треба було вирішити для свого підрозділу. Через поранення брат мав би лікуватися у цей час у Кам’янець-Подільському. Та покинути своїх не міг. Знав, що хлопці загинуть, якщо його не буде поряд. Ми передзвонювались, але не зустрілись. Бо ж 19 листопада мала везти чергову передачу туди, до них. Думала, що тоді і привітаю Пашуню з його ювілеєм золотим. А 18-го листопада брата не стало.
Олена — сильна жінка. Вона по натурі лідерка, організаторка. Життя навчило її бути зібраною, жорсткою, сміливою. Вона багато бачила і багато знає про будні хлопців на «нулі». Про їхні потреби, страхи, мрії. Намагається всім своїм видом підтримати, вселити віру, намагається триматись у будь-якій ситуації. Та розповідь про брата дається жінці дуже важко.
— Дуже жалкую, що мало говорила йому про те, як його сильно люблю, — каже Олена. І продовжує готувати разом з однодумцями нові поїздки на фронт, туди, де стоять до кінця Пашині побратими. Бо знає, якою важливою для них є підтримка тилу. І моральна, і, так би мовити, пиріжкова, і всім, що допомагає окопуватись, захищатись, наступати, словом, воювати.
— На жаль, не всі в тилу розуміють важливість такої підтримки, — журиться Олена Петрівна. — А хлопцям так важливо, щоб їх не забули. Їм наче сили, здоров’я додається, коли ми приїздимо.
І це для Олени Бабіченко не просто слова. Треба й надалі підтримувати наших захисників, вважає Олена Бабіченко і ще багато-багато криничанських волонтерів — і молодих, і літніх, і дітей, які продовжують свою нелегку працю підтримки ЗСУ.
Завтра у річницю смерті Павла Петровича Збаразького біля його могили зберуться найрідніші люди — дружина Людмила, син Ярослав, сестра і брат, їхні родини, можливо, хтось із побратимів вирветься на тризну по Павлові. Їм так його не вистачає. Вони і досі не можуть осягнути страшну втрату найріднішої людини.
Будуть футбольні матчі на його честь, які організовує родина і насамперед його син Ярослав, такий же фанат спорту, як і батько. Будуть згадувати Павла добрим словом там, де він доклав своїх майстровитих рук, зводячи, ремонтуючи той чи інший об’єкт. Без Паші народяться його онуки. А онуки і діти сестри Олени і брата Федора, яких він безмежно любив, завжди пам’ятатимуть свого доброго щирого дядька і діда Павла. До самої перемоги над ворогом воюватиме з побратимами його бушлат з позивним “Паха”. Будуть свідчити нащадкам про мужність Павла його нагороди, одержані за життя і посмертно.
І до кінця днів будуть плакати очі і серця його батьків Петра Григоровича і Ольги Федорівни Збаразьких, які так і не змирилися із втратою сина. І які щодня виглядають у вікно, а раптом Паша прийде…
