На жаль, ми живемо в реаліях війни. Вона виснажує, висмоктує сили співвітчизників – не крапля за краплею, а жадібними, спраглими ковтками. Ми дихаємо ненавистю до ворога, хвилюванням за власне життя та життя рідних людей, сумом і болем за тих, хто передчасно пішов у засвіти. Війна забирає найцінніше – наше майбутнє, цвіт української нації, залишаючи оповиті болем серця рідних.
Рік тому Криничанська земля прийняла на вічний спочинок захисника України, вірного військовій присязі, мужнього і відважного бійця Віталія Миколайовича Головка, який загинув у боях за Батьківщину поблизу КПВВ Майорськ (м. Торецьк) на Донеччині.
У лавах Держспецтрансслужби він перебував з березня 2022 року. Був кулеметником 1 відділення 4 взводу 3 роти 3 батальйону охорони військової частини Т0920. Брав безпосередню участь у військових операціях по забезпеченню оборони України та захисту інтересів держави у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від 26.01.2023 р. № 46/2023 нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Віталій Головко 25 грудня 1976 року у м. Дніпродзержинськ (Кам’янське). Навчався в середній щколі № 9, закінчив Придніпровський металургійний технікум та автошколу.
Душа хлопця з дитинства тяглася до техніки. Любов до поширеної чоловічої професії йому у свій час прищепив тато Микола Мусійович, який вже пішов у вічність. Йому син-школяр часто допомагав в гаражі. А коли став дорослим, і сам працював водієм на маршруті Кам’янське-Дніпро. Згодом пересів на вантажні машини. Останні десять років трудився на вантажівках у Польщі.
У лютому 2022 року Віталій приїхав у відпустку в Кринички до мами Ілони Михайлівни та сестри Наталії. Пригнав машину з Польщі. Сподобався йому тут будинок по вул. Грушевського. Мав намір повертатися в рідні краї.
Затримався… І тут почалася війна. Не вагаючись, вирішив поповнити лави захисників. Благали рідні не йти, не ризикувати життям, взятися за якусь мирну справу. А Віталій відповів: «Якщо всі ховатимуться, хто ж тоді захищатиме Україну?»
Третього березня пішов добровольцем до територіального центру комплектування у м. Кам’янське, щоб виконати свій громадянський та військовий обов’язок. А невдовзі вже був на Харківщині, де точилися запеклі бої, від ракет та градів гинули люди, руйнувалися будівлі. З того часу рідні перебували у постійній тривозі, молилися і благали захисту у Всевишнього. Жили, як кажуть, від дзвінка до дзвінка.
У липні 2022 року в родині сталося горе: в боях за мирне небо над Україною загинув двоюрідний брат Віталія – Олександр Сотник. Прагнення помститись ворогу за брата, за загиблих побратимів надавало Віталію сил і мужності. По іншому не могло бути, адже він спадкоємець волелюбних запорізьких козаків.
Коли разом з побратимами звільняв Ізюм, маленька місцева дівчинка подарувала йому талісман: ангелочка, щоб оберігав у нелегкій військовій дорозі.
Згодом Віталія з побратимами перевели на Донеччину, де з 2014 року стоять спустошені численні населені пункти. Додому надсилав фото на фоні потрощеного, вщент розбитого ворогом житла без дахів, вікон та дверей, забур’янених та замінованих полів, обгорілих дерев. І підписував: «Ще одне село — наше!»
Там залишалися люди – літнього віку, немічні, хворі, без необхідних благ цивілізації. Добрий і співчутливий, він завжди допомагав, ділився шматком хліба. Декого евакуював звідти на Дніпропетровщину, у тому числі і жінку з онкохворою дитиною.
А скільки там, на Донеччині, бродить покинутих тварин… Вони просто туляться до ніг наших військових. Без води та їжі, часто на прив’язі, виснажені собаки, бродячі коти. Колишні улюбленці своїх господарів дивляться на воїнів ЗСУ як на визволителів.
До душі Віталію припав гарний маленький песик. Тож у черговий раз, поїхавши за зброєю, амуніцією, дизпаливом до Дніпра, привіз його мамі (якщо рятувати — то всіх). Назвав свого друга Патроном. Тепер Патрон стереже мамин дім у Криничках.
Бійці військового підрозділу, в якому служив Віталій, любили його за добру вдачу, вміння підтримати, зробити військові будні світлішими. А він усім серцем любив життя, цінував дружбу, поважав добропорядні стосунки.
26 жовтня 2022 року солдат-гранатометник Віталій Головко загинув поблизу КПВВ Майорськ. Це був його останній важкий бій. Не вберегли материнські молитви… Не вберіг талісман-ангелочок маленької дівчинки з Харківщини…
Ризикуючи власним життям, під постійними обстрілами, побратими змогли дістати його тіло з окопу лише на дев’ятий день. Тяжка звістка принесла рідним такий невимовний біль. Рани від таких втрат не гояться.
Відспівували Героя у козацькій церкві Святої Покрови у Кам’янському. А останній спочинок він знайшов на криничанській землі серед таких же захисників-героїв, як і сам. Проводжали його квітами, сумом і сльозами. Бо дуже гірко від втрати молодих, красивих, мужніх. Поховали 4 листопада. Йому було 46 років.
Як розповіли побратими Віталія, він мав високу мотивацію, увесь час був на «передовій», брався за виконання найскладніших бойових завдань. Був дисциплінованим. А ще був товариським, доброзичливим, завжди привітним, усміхненим і по-справжньому відважним. Своєю енергією і бадьорістю він заряджав усіх, з ким ніс бойову службу.
У Віталія Головка залишилися мама Ілона Михайлівна, сестра Наталія, доньки Ірина та Крістіна. Велике горе прийшло в родину. Його розділяють всі, хто знав Віталія, хто крокував поряд у житті з цим мужнім, світлим, привітним чоловіком.
Людмила ЗАБОРА, селище Кринички
