Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
«Найдорожчі не вмирають… Вони лиш поряд з нами не живуть». У цьому переконана Ірина Іванівна Кіщенко з Божедарівки, яка рік тому 7 жовтня втратила на російсько-українській війні єдиного сина – Євгенія Вікторовича Кіщенка.
Женя народився у Дрездені 8 липня 1989 року. Потім повернулися в Союз. Ірина з синочком осіли в Божедарівці. Євген був дуже рухливий і непосидючий. Він рано почав ходити — у 7 місяців. І як тільки пішов, спинити його вже не можна було. За все хапався, у всьому допомагав. Вчився, як вчаться майже всі хлопці. Дуже любив спорт. Футбол, баскетбол, волейбол, теніс – це його. Захищав честь школи, громади, району. Як під час навчання, так і після.
За словами мами, друзів, рідних, всіх, хто його знав, Євгеній завжди був душею компанії, людиною-святом. Він умів повеселити так, що животи боліли від сміху і жартів. Умів створити гарний настрій з дріб’язкового, незначного приводу. До нього тяглись однолітки, діти кумів, сестер, просто знайомих.
— Бачу ціль – не бачу перепон. Це про мого синулю, — розповідає мама Жені. – Якщо ставив якусь мету, обов’язково її досягав. Йому все було цікаво спробувати, довести задумане до кінця. І щоб все було ідеально.
Після школи він поїхав на заробітки (так усім сказав) в Комсомольськ-на-Дніпрі. А повернувся студентом технікуму. Так здобув професію газозварювальника. Євгеній прагнув власними руками облаштувати і подвір’я, і оселю комфортно, затишно, зручно. В першу чергу для Ірини Іванівни.
І вона старалась підставити синові плече.
– І машини з ним ремонтувала, і штовхала їх з ним, коли треба було завести, — згадує жінка. – Я виховувала його умілим, красивим, охайним, добросовісним, чесним, справедливим. Я не люблю брехні, і він не любив. Але Женя був з характером.
У 2007 Євгеній Кіщенко закінчив Щорську школу, тепер Божедарівський ліцей. Там дуже здружився з Максимом Ісмагіловим. З 5 класу вони стали нерозлийвода. У дорослому житті ще й покумалися. Спілкувались до останніх Женіних днів. Максим знав, що друг повинен приїхати додому, щоб вирішити питання з авто, на яке оголосив збір. Він справді приїхав у понеділок. На щиті…
До того, як це сталось, Євгеній Кіщенко відслужив строкову службу. З 2012 року трудився у ДТЕК «Дніпровські електромережі». Спочатку на підстанції у Биково працював. Потім перевівся у Вільногірськ. І хоч підніматись на висоту 26-34 метри електромонтеру Кіщенку було непросто, та чи існувало на світі щось таке, чого б Женька не зміг подолати?! Звичайно, ні, переконана його мама. За вміння знаходити вихід із проблемних ситуацій, відповідальність, небайдужість Женю цінували у колективі. На той час він уже мешкав з молодою дружиною Світланою у Вільногірську. Та про маму, друзів, сестер, племінників, Божедарівку не забував. Поспішав до рідної хати щоразу, коли випадала вільна днина. А ще рвався на схід. Бо настав лихий 2014-й…
— Тоді ми його якось змогли вговорити, — згадує мама. – А у 2022-ому на початку березня наш Женя, маючи бронь, добровольцем став на захист України у складі 93-ої бригади «Холодний Яр».
Ізюм, Комишуваха, інші населені пункти Харківської області звільняв Євгеній з побратимами.
— Уже влітку син отримав першу нагороду — медаль «За незламність», — розповідає Ірина Іванівна. — За що конкретно — не скажу. Хіба ж він розповідав. Не хотів мене тривожити. Щодня намагався подзвонити, повідомити, що у нього все добре.
І ці дзвінки зігрівали мамину душу до наступного разу. Як йому вдавалось щодня зв’язуватись з нею?
Про те, як воював син, дізнавалась від земляків-волонтерів, які возили на передову передачі, в тому числі і від Ірини Кіщенко. Ось як розповідала в нашій газеті 14 жовтня минулого року керівниця ПТУ №71, що у Божедарівці, Олена Бабіченко. Вона щотижня їздить до військових з усім необхідним для захисників, що збирає місцева громада:
«Не один ворожий безпілотник не долетів до цілі завдяки Євгенію. Для побратимів він був і залишається незламним. Незважаючи на обставини, ніколи не залишав на полі бою своїх побратимів, завжди знаходив вихід з найбезвихідніших ситуацій».
Гідно воював Женя і на Донецькому напрямку у Бахмутському районі. Позивний «Кіпіш» цілком відповідав його характеру. Навіть перебуваючи у самому пеклі, Євгеній завжди дарував посмішку, тепло і радість іншим. Він ніколи не думав про себе. Був уже представлений до другої нагороди, але так її і не отримав (влітку цього року її вручили мамі).
В останньому страшному і жорстокому бою, коли горіли небо і земля, він зробив усе, як завжди: ціною власного життя зберіг життя своєї команди.
Дуже тепло згадує про свого брата Лілія Перекопська з Божедарівки:
– Нас, двоюрідних сестер, багато. А брат був один на всіх. Веселун, яких пошукати. І добряк неймовірний. Всі цуценята і кошенята навкруги були його. Дітлахи за ним ходили ватагою. А вже племінники, хрещеники – то само собою. Він у мене Віталика хрестив. На новорічні свята у Вільногірську Женька йому всі ялинки міста показав. Подарунками хрещеників, племінників, сусідських дітей засипав. Дуже любив фотографуватися. А вже як нас, сестер, оберігав, жалів, завжди заступався. Дуже любив життя, вмів радіти і нас радувати. Правда, коли приїжджав у відпустку на десять днів, видався мені зовсім іншою людиною – переживав, боявся за побратимів. Він зібрав нас усіх – сім’ю, друзів, кумів, щоб поспілкуватись. За ті 10 днів намагався об’їздити усіх. І хоч обіцяв, що все буде добре, ніби прощався з нами, — ділиться Ліля.
Їй, як і багатьом, хто знав Женю, дуже його не вистачає. Не вистачає ДЕТЕКівцям, які не забувають підтримувати його маму. Не вистачає дружині Світлані, яку він дуже кохав, улюблениці кішці Боні, землякам-божедарівцям.
Побратимам під Бахмутом теж дуже не вистачає «Кіпіша», який і розвеселить, і врятує. І правду в очі скаже, і останнє віддасть. За словами мами Іри, вони нечасто озиваються, бо ж під Бахмутом і досі. А нещодавно ролик прислали про своє життя-буття на війні і про те, що без Жені їм важко.
Та найважче все-таки їй – Ірині. Яка в одну мить втратила все, для чого жила. До цього часу жінка не наважується стерти з телефона номер «Синульки». До цього часу завжди повна улюблених Женіних цукерок ваза у вітальні («Ми обоє, солодкоїжки», — зізналася). І досі вона до свят готує улюблені страви сина – олів’є, шашлик, рибу. І згадує, згадує свій промінчик сонця, свою надію і опору.
— Ми з ним все удвох робили. Я без нього – нуль. Проклята війна. Найдорожче відібрала…
Але не з маминого серця. Тому, не відійшовши від втрати (з цим їй тепер жити), Ірина Іванівна, як може, допомагає захисникам, передаючи їм на фронт добрики, ліки, амуніцію з кожною черговою відправкою. Це вона втілила в життя синову мрію – довела до кінця оголошений ним збір коштів на авто, яке було вкрай необхідне для виконання бойових завдань та максимального збереження життя бійців. І вже на Женині сороковини передала автомобіль його побратимам у 93-ю бригаду «Холодний Яр».
Жінка щиро вдячна і понині всім, хто їй допоміг завершити почате Євгеном. Це Олександр Шестернік, Асоціація стоматологів України та стоматологи міста Кам’янське, племінник Павло, який мешкає в Ізраїлі, волонтери Кам’янського благодійного фонду «Осоння України» (Олександр Крутько), небайдужі земляки-божедарівці.
Ірина Іванівна дуже хоче, щоб її сина не забували. Тому у центрі громади біля селищного Будинку культури з’явилася алея дерев його імені. А на вулиці Першотравневій розчищено і полагоджено громадську криницю з її ініціативи.
— Пийте, люди, водичку і згадуйте Женю-жартівника, душу компанії, турботливого сина і світлу людину.
А про Женю-футболіста нагадають учням Божедарівського ліцею та ПТУ-71 футбольні м’ячі та сітки на ворота, які придбала Ірина Іванівна. Вона і всі ми тепер живемо за Женю, за всіх, хто поліг, захищаючи нас.
— Вони йдуть щодня туди через рашистську нечисть, — зітхає жінка. — Я так боюся відльоту журавлів. Коли синочка привезли о 6-ій годині вечора, було так холодно. І так кричали журавлі над двором. Ридали разом зі мною і людьми, що зібралися. Не хочу, щоб відлітали сини-журавлі.
