Люди по різному розуміють щастя. І відчувають його по різному. Певно, у кожного буває мить, коли ти раптом усвідомлюєш, що був щасливим у якийсь період свого життя, але навіть не здогадувався про це.
Світлана Терещенко із селища Аули знає тепер, коли вона була найщасливіша. У лютому 2023-го. Попри війну, попри те, що її коханий чоловік Сергій був у самому пеклі під Бахмутом. А потім на короткий час приїхав у відпустку. Ті дні закарбувалися у серці жінки на все життя. Бо були і щасливі, і, як виявилось, прощальні…
Світлана і Сергій народились і виросли в одному селищі. Вчились в одній школі. Сергій був трохи старшим і якось не дуже запам’ятався дівчині під час навчання. А вона йому впала у вічі ще тоді. Завжди привітна, усміхнена, як сонце.
Юнак відслужив армію у прикордонних військах. Таким красенем повернувся додому. Тепер і Світлана вже не могла відвести очей від підтягнутого, розумного, гарного хлопця. Їх серця, душі зустрілись, обнялись і вже навічно залишились разом.
Одружились, обвінчались і вступили у сімейно-будівельний інститут, як тоді жартома говорили про сімейне життя молодих, які не вступили до вузів. Світлана здобула медичну освіту в Дніпропетровському медучилищі. А Сергій вивчився на газоелектрозварювальника у Дніпродзержинському профтехучилищі.
Працювали і зводили своє сімейне гніздечко. З нуля. З першої цеглинки, з першої теплички. Як і всі ауляни, торгували першими овочами по всьому Союзові. Щось вкладали у будівництво житла, облаштування садиби, а щось відкладали на ощадкнижку. Виявилось – дарма. Краще б усе вкладали.
Планували, мріяли, надіялись. Щоб і в горі, і в радості до самої старості бути разом. Які дрібні і несуттєві були їхні сварки. Які незабутні миті примирення. Все це ось уже рік прокручує у своїй пам’яті Світлана.
За Сергієм Терещенком сумують всі у селищі. Бо ж був людиною-душею для всіх. Відкритий, простий, щедрий. До нього звертались у будь-який час доби за допомогою, порадою. Сергій був приватним підприємцем. Займався продажем товарів для роботи на присадибних ділянках – мотокоси, бензопили і т.д. Шайбочки, гаєчки, інші запчастини – все залишилось без господаря.
— Я йому кажу — це бізнес, Сергійку, — згадує Світлана. – Що ти всім розказуєш та показуєш, лагодиш? А він мені: «Ну як я можу драти шкіру з пенсіонера-аулянина чи такого ж літнього дідуся з Криничок?» Коротше кажучи, не скільки торгував, як роздавав. І цих дзвінків «Сергію, коса заглухла, що робити?» було щодня не один і не два…
Дома все нагадує Світлані про Сергія. Це він зварив, це він переплановував, це він садив:
— Сергійко дуже любив прикрашати садибу, облаштовувати її. Віз додому дерева, кущі, квіти, якими його обдаровували за допомогу у ремонті інструментів. Він і мені всіляких ножиць та приладдя понакуповував, щоб могла доглядати за садом, квітами. Як воно все тепер квітне, як пахне!..
Світлані завжди було цікаво з чоловіком. І в юності, коли залицявся, і коли одружились. Бо ж був начитаний, умів просто розповідати про складні речі, розбирався в політиці.
— Щастя, воно у простих речах, — говорить жінка. Просто лежати вдома в окулярах на своєму ліжку і читати книгу – це, виявляється, щастя. Після боїв, після втрат побратимів, після безвиході… Яке це було блаженство для Сергія. І для мене теж. Бо ж він був поряд, був з нами…
— У мене своє ставлення до цієї війни, — продовжує Світлана. – Я просила його не йти, я його не пускала туди. А він знав, що обов’язково піде. Мене з дітьми і онуком відправив у безпечне місце – у Чехію. А сам став готуватись. 27 травня він уже був у Харкові.
Рідні довго не знали, що Сергій вже не вчиться воювати, а воює на повну котушку, обороняє Харків. Не знали й того, що «Змєй» (так називали його побратими) уже давно під Бахмутом. Літо навкруги, а для Світлани літа нема – 21 день не виходив на зв’язок Сергій. Цілих три тижні дружина не знала, що з ним і чи живий взагалі. Важко уявити, як вона пережила ті страшні і безкінечні три тижні. Як важко уявити ту радість, коли Сергій нарешті обізвався.
Світлана вирішила повертатись з Чехії додому. На цьому наполягав і зять, теж Сергій, який замахався бути сам на два двори (родина старшої дочки Ольги жила поряд з батьками), крім того, що ще й працював на заводі у Кам’янському.
Як вона тепер вдячна долі за те своє рішення. Бо ж цим подарувала собі, чоловіку, дітям, онуку Артемчику безцінні хвилини спілкування.
— Я не можу передати вам, що було в його очах, — ділиться Світлана. — Тоді, коли він уже був на війні, але ще не у боях, і потім, коли пізнав всього: і втрат, і зрад, і нерозуміння, і просто жаху. Це такий біль. Це такі дві різні людини. Я це бачила, я бачила, як йому важко. В одному з останніх відеодзвінків Сергій показував, на що перетворився Бахмут: суцільні руїни, вирви від снарядів, все навколо чорне і закіптюжене. Розповідав, як ворог щодня вбиває ні в чому невинних місцевих жителів, які подекуди залишалися ще в місті: «Бачите це пекло? Я прийшов сюди захищати свою країну тому що не хочу, щоб окупанти дійшли до мого дому. Щоб у нас було мирно. Щоб ви всі були в безпеці!».
Онук пішов у перший клас у рідних Аулах. Світлана жила відео дзвінками, смс-ками, хоч малесенькою присутністю Сергія у соцмережах: значить, живий, значить, все з ним добре.
— Він весь час мені писав: «У мене все добре. Я тебе люблю». Так було ще 19 квітня. А 20-го — тихо. Три дні тихо. Аж до неділі 23-го, — згадує Світлана. — Всі у селищі вже щось знали, а я — ні. Повідомлення принесли в неділю. Він прибув як 200-ий у морг Дніпра. Кинулась туди. Так хотіла побачить. А, може, це не він, може, помилка. Я ж медик, все розумію. Не пустили – вихідний, без судмедексперта не можна. На війну, значить, можна посилати, а щоб побачити, упевнитись – ні. То був він…
Може, для когось це звучить дико, незрозуміло, але кінець лютого — початок березня 2023 року були для Світлани початком її справжнього щастя. Вони із Сергієм були разом.
— Наші всі родичі — в Аулах, — продовжує свою розповідь Світлана. — Всі дуже сумують за Сергієм, особливо його старша сестра. Їхні батьки уже пішли у засвіти. Для неї це була велика втрата. Але загибель брата – ще непомірніша.
Сумують за сином (бо сином вважали) і Світланині батьки. А як сумує за дідусем Артемко. Він же вчив його їздити на велосипеді, грати у футбол, рибалити. Онук не по-дитячому часто замислюється: а як би у тій чи іншій ситуації вчинив би дідусь. За словами Світлани, побратими чоловіка, крім його псевдо «Змєй», стали звати його ще й «Дєдом», бо він часто показував їм відео з Артемком.
А ще Сергій Терещенко піклувався про молодих бійців, любив готувати для них борщ.
— Він і вдома рано вставав, — розповідає Світлана. — О 5-ій ранку вже був на ногах. Міг мовчки спуститись у підвал і перебрати картоплю. І Артемко рано встає. Здавалось, дитина, спи собі. А він, як дідусь, день ранесенько починає.
Особливою гордістю Сергія Терещенка були його доньки — Оля і Віка. Він так старався для них, підтримував у всьому, пишався успіхами. Вони гарно танцювали, співали, займалися спортом (карате, плавання), здобували вищу освіту.
— На останньому чоловік особливо наполягав. Ми ж не вчилися у вузах, а діти повинні були вчитися. І вони батька не підвели. Обидві – розумні, відповідальні, трудолюбиві, всі в батька. Я – емоційна. Вони – як Сергій, стримані, помірковані, розсудливі. Оля із зятем працюють, я – вдома. Не можу виходити на люди, ще не виплакалася. Не можу слухати музику, особливо у маршрутках. Прямо б’є під дих. Сергій любив співати під гітару. Не можу чути тепер іншого співу. Наче струна порвалася. Опікуюся онуком, це основне моє заняття.
Світлані дуже хочеться знати, якими були останні миті життя її чоловіка – стрільця 247-го окремого батальйону 127-ї бригади Сергія Миколайовича Терещенка, нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. Які останні слова він казав, що думав, як помирав. На жаль, ніхто їй цього не розкаже, одне лишень сказали побратими, що він був кращим із кращих.
Цим і живе тепер вона, точніше намагається жити. Бо ж хоч і оточена увагою дітей, заклопотана турботою про онука, найріднішого, найдобрішого, найрозуміючого немає поряд уже рік. Хоча незримо він завжди з нею.
— Зірка на небі засяє — то душа його мені світить. Розмовляю з ним, відчуваю його присутність у всьому, — ділиться Світлана. — Нам же тільки по 50 виповнилося. Здавалося, що все ще попереду, що завжди будемо разом. Все, що треба надбали, побудували, про дітей попіклувалися. Тільки б жити тепер один для одного. Мозок і досі не може осягнути, що немає уже Сергія. Дуже тяжко без нього, наче себе втратила…
Одне лише допомагає Світлані триматися. Те, що і на небі Сергій продовжує любити її і оберігати – своє ласкаве, тепле, ніжне сонечко.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
