1 серпня 2024 року, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України, в районі населеного пункту Нью-Йорк Донецької області загинув солдат Збройних Сил України Віталій Георгійович Вакерина з Криничок.
Провести в останню путь земляка прийшло чимало друзів, знайомих, односельців. Бо в Криничках, мабуть, не було таких, хто б не знав Віталю Вакерину. Проводжали великим живим коридором з квітів, віддавали йому останню шану, схиливши голови і стоячи на колінах. Це найменше, що ми могли зробити, дякуючи Віталію за наш захист.
Тепер на центральному кладовищі Криничок майорить, розвиваючись, ще один жовто-блакитний прапор. І над могилою Віталія Георгійовича Вакерини кружляють птахи. Нагадуючи нам, якою ціною щодня платять наші хлопці за нашу свободу.
Віталій Вакерина загинув, рятуючи своїх побратимів. Про це розповіли пізніше побратими синові Віталія Валерію: «Коли їхні позиції обстріляли, він отримав поранення в праву руку. Самостійно наклав собі турнікет і поліз витягувати поранених побратимів із бліндажа. Однією рукою, бо інша дуже кровила і просто висіла, він витягнув двох хлопців. Коли витягував третього, його накрило з дрона»…
Коли «Пенсію» забирали, він був ще живий. Помер вже по дорозі від численних осколкових поранень…
«Якби він одразу пішов на евакуацію, а не повернувся рятувати хлопців, то залишився б живим. Можливо, був би без руки, але живий. Та це не про нього, він би ніколи не залишив помирати, коли міг допомогти», — так говорять про Віталія його товариші. А також всі, хто його знав.
«Віталька був людиною чесною, душевною, без усіляких там «понтів». Він завжди міг зрозуміти, допомогти. А ще він точно знав, що глухих кутів не буває. А тому навіть у найскладніших ситуаціях завжди знаходив і дарував оптимізм іншим. Його сміх та щира посмішка не давали розкиснути нікому», — так про нього відгукуються усі, хто його знав.
До лав ЗСУ Віталій Георгійович Вакерина став 14 травня 2024 року. Служив в 53-ій окремій штурмовій бригаді, перебував на посаді кулеметника.
19 липня Віталію Георгійовичу виповнилося 55 років. Свій ювілей він зустрів у боях на донецькому напрямку. Не про такий ювілей мріяв. Мріяв зібрати за святковим столом усю рідню. І щоб сиділи до самісінького ранку. І згадували… Згадували… А пригадати ж було що. Дорогих батьків — Георгія Даниловича та Нонну Іванівну Вакерин, у сім’ї яких він був найменшою дитиною, «мізинчиком».
Батьків добре знали і поважали в селищі: Георгій Данилович усе життя протрудився в колгоспі ім.Суворова завгоспом. Нонна Іванівна працювала медсестрою у Криничанській районній лікарні. Коли Віталію виповнилося 16, якраз на його день народження, трагічно помер батько. Юнак важко пережив трагедію…
Після школи пішов вчитися у місто. Отримав спеціальність кухаря 4-го розряду. Працював у ресторані в Криничках. Пізніше у пожежній частині. Затим 9 років протрудився в Криничанському рибгоспі, згодом на АЗС в Дніпрі, ТОВ «Мегас», на «Великому будівництві» в дорожній службі.
Побратими, вітаючи на позиціях свого товариша з 55-літтям, у перервах між обстрілами, бажали «Пенсії» (такий позивний вони визначили для нього, бо був найстаршим серед хлопців і завжди опікав їх як батько, жалів і навчав багатьом практичним навичкам), щоб скоріше скінчилася війна, щоб він повернувся додому. А вдома відремонтував дім, одружив дітей і дочекався онуків. Хлопці-побратими знали, про що мріє «Пенсія». Та й самі часто чули, з якою любов’ю і трепетом він розповідав про найдорожчих у його житті людей — донечку Таїсію, сина Валерія та невісточку Анастасію.
26 липня командування відпустило Віталія Георгійовича на три дні додому у відпустку. За ті три дні захисник, здавалось, ніби хотів наверстати усе, що не встиг, що упустив колись, чому не надав значення. Він побував у школі, де колись вчився, зустрів вчителів, колишніх однокласників, товаришів. І всі з радістю спілкувалися з ним, пригадували позитивні, часто й смішні моменти. Адже, як би там не було в житті, та про Віталія ніхто не міг сказати нічого поганого. Він завжди був Людина-Свято: веселий, добрий, товариський. Справжній друг. Любив риболовлю, спорт. Без Віталія Вакерини не обходилися жодні змагання чи турніри з футболу та волейболу.
— Скільки його пам’ятаю, — пригадує колишня дружина Тоня, — Віталя увесь час щось наспівував. Пісень знав напам’ять силу-силенну. Завжди був веселий і життєрадісний.
Таким же запам’ятали його усі земляки, з якими він зустрічався у свій останій приїзд додому.
Три дні відпустки промайнули як мить. А вже зранку 29 липня він поїхав у свою частину. Ввечері зателефонував рідним, повідомив, що добрався нормально. І попередив, що, можливо, деякий час не буде «на зв’язку». Попросив, щоб вони не хвилювалися. А 1-го серпня Віталія не стало…
До воїнів 53-ої бригади часто навідувались волонтери. Дуже раділи їм бійці. А особливо, коли це були ще й земляки з їхніх країв. Часто приїздила і Христина Рожко, яка родом з Володимирівки колишнього Криничанського району.
У серпні вона була з черговими відвідинами в 53 бригаді — відвозила авто і харчі. Тоді командир розповідав їй, що вони на позиції вже 25 днів без засобів на існування. Відрізані від усього. Їжу їм тоді закидали дроном. Багато 200-их. А хлопці, які залишились живі, не можуть вийти звідти, до них ніхто не може дістатись. Їм терміново були потрібні РЕБи, це захист від дронів.
Потім командир показав волонтерці хатину, де жили хлопці, які довго стояли на захисті своїх позицій. Із їхньої команди в живих залишився тоді лише один… Та найтяжчим було бачити броніки, цілу купу їх в кутку. Це було єдине, що залишилося від наших хлопців.
Ще командир довго розповідав волонтерці Христині про класного мужичка, який тільки но повернувся з дому — був у триденній відпустці. Про те, як він увесь час згадував сина, донечку. Христина і подумати не могла, що командир зараз розповідає про батька її кума.
Затим командир запропонував забрати речі, що залишилися від хлопців. У серці дівчини тоді ще щось і тьохнуло. Але куди там було їх забирати, в авто не було місця зовсім. А треба ж ще й іншим хлопцям порозвозити на передок найнеобхідніше. І вони поїхали…
А десь через годину її набрав Валерій, кум, син Віталія Георгійовича, і попросив, з’ясувати у командира, як саме, за яких обставин загинув його тато. Валерій знав, що Христина поїхала в 53-ю бригаду.
Валерій скинув їй усі дані. І волонтерка набрала командира.
— Це ж про цього мужичка, що дуже переживав за сина, я тобі і розповідав, — відповів командир Христині у слухавку.
Так діти дізнали, що їх тато — Герой. Того ж дня Христина з волонтерами повернулася туди, щоб забрати речі…
Волонтерка привезла речі «Пенсії»: бронік та інгалятор. Він же був астматиком і міг би не йти на війну. Але пішов. Казав: «Хтось же має захищати дітей, рідний дім, Україну».
Вже рівно два місяці сплинуло відтоді, як загинув Віталій Георгійович Вакерина. Та не було жодного дня, щоб про нього не згадували його рідні: сестра, брат, діти, племінники, свати, усі, хто його знав. Адже пам’ять — це не пам’ятник на кладовищі. Вона у серці щодня, щомиті.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
