Час невблаганний. Так швидко пролетіло три роки від загибелі на полі бою нашого земляка, божедарівця, холодноярця Євгенія Кіщенка. Єдиного сина Ірини Кіщенко. Сталося це 7 жовтня 2022 року на Донецькому напрямку у Бахмутському районі. Був дуже страшний бій, розповідали потім побратими. Горіли небо і земля. Ризикуючи власним життям, Женя зберіг життя своєї команди.
Навіть перебуваючи у самому пеклі, Женя завжди дарував радість, посмішку, тепло іншим. Він так любив життя, радів кожній його миті. Своїм оптимізмом, енергією запалював інших. З першого дня війни став лідером у своєму підрозділі. Ізюм на Харківщині, Комишуваха, Донецький напрямок. Першу свою нагороду – медаль «За незламність» він отримав влітку 2022 року. Згодом був представлений до другої. Та отримати не встиг. Вручили її вже мамі…
«Кіпіш» — такий був позивний у Євгенія. І він цілком відповідав його характеру. Бо і в цивільному житті, і на війні навколо Жені все крутилося. Все оживало, виконувалось, несло людям радість. Він ніколи не думав про себе. Дбав, щоб тим, хто поряд, було затишно, святково, безпечно, весело.
Таким його запам’ятали у школі, у Божедарівці, у ДТЕК «Дніпровські електромережі», де трудився з 2012 року і звідки, маючи бронь, пішов захищати Батьківщину з початком повномасштабного вторгнення. Душею компанії був Женя і для своїх бойових побратимів, вмів підняти їм настрій у найтяжчих безвихідних ситуаціях.
Його не можна було не любити. Людина-свято, до якої тягнулись однолітки, діти кумів, сестер, знайомих. Умілий, красивий, охайний, добросовісний, чесний, справедливий — таким він був і залишиться для всіх, хто його знав. А для мами він був найкращим, найтурботливішим сином, другом, цілим світом. Людиною, яка завжди досягала поставленої мети.
У школі його згадують, як чудового спортсмена, який захищав честь закладу, селища, району. Завдяки мамі Євгенія шумить деревами алея біля селищного будинку культури. Тамує спрагу земляків криниця, яку розчистили і відремонтували з ініціативи його мами.
Майже щотижня летить автівка Ірини Іванівни з продуктами харчування у Семенівку до садиби фермера Мухи чи у Світлогірське до Наталії Дзюри. Так жінка продовжує справу свого сина, допомагаючи і підтримуючи земляків.
Не дай Бог нікому втрачати синів. Це страшне, безмірне горе. Ось чому ми не маємо права забувати подвиг наших полеглих земляків. Ось чому ми повинні до землі кланятись їх матерям, дружинам, дітям. Вони так хочуть, щоб про їх рідних пам’ятали. Щоб їхня смерть не була даремною. Це хоч якось дає і їм сили жити.
Галина ЛИТОВЧЕНКО, “Нові рубежі”
