Заклади професійної освіти ще з радянських часів потерпають від стереотипів і упереджень. Побутують думки, що до профтеху вступають ті, кого не взяли у виш, а робітничі професії – це незатребувано. Є такі, хто переконані, що у профтехах неякісна освіта, застаріла матеріально-технічна база. До того ж, за даними дослідження програми ООН із відновлення та розбудови миру (2020), майже 60% населення України вважають, що в суспільстві існує розподіл професій за ознакою статі. Такі професії, як машиніст, тракторист, будівельник, сталевар, більшість респондентів вважають «чоловічими», а професії бухгалтера, флориста, фітнес-тренера, дієтолога тощо — «жіночими». Але світ змінюється, а разом з ним має змінюватися й погляд суспільства на робітничі професії. Тому ми вирішили розвінчати деякі міфи та розповісти про престижність робітничих спеціальностей серед жінок і чоловіків, а також про сучасну програму навчання.
ЗВАРЮВАЛЬНИК ТА САНТЕХНИК — ПРЕСТИЖНО
Думаєте, отримати диплом повелителя стихій можна лише на магічних курсах? Тоді ви не вчилися в українських професійних училищах, ліцеях і центрах, стверджують у Міністерстві освіти і науки України. Саме в цих закладах навчають тих, хто зводитиме після перемоги нові житлові квартали у Волновасі, створюватиме дизайнерські інтер’єри у квартирах Лисичанська й озеленюватиме відбудовану Бучу.
— Вже декілька років поспіль Міністерство освіти і науки займається реформуванням професійної освіти, щоб не тільки зробити її ефективною для бізнесу та економіки країни, але а й підвищити її популярність серед молоді, цілком змінити ставлення до робітничих професій, — розповідає «Новим рубежам» генеральна директорка директорату професійної освіти у Міністерстві освіти і науки України Ірина ШУМІК.
«Ми визначили два ключові фактори, які зумовлюють низьку популярність професійної освіти — це стереотипи і обмежене уявлення про можливості і різноманіття робітничих професій. Стереотипи формують негативне ставлення молоді до профтеху: в результаті вони не розглядають цей варіант попри хист та щиру цікавість до професії. Або ж просто не знають, що круті барбери, талановиті дизайнери та ювеліри починають свій кар’єрний шлях саме з професійно-технічної освіти. Тож ми зрозуміли, що діяти потрібно в напрямах зміни іміджу профосвіти та профорієнтації».
Як зазначає пані Ірина, цьогорічна вступна компанія мала особливу комунікацію — більше розповідали про інновації в галузі, особливості важливих наразі для країни, але не дуже популярних робітничих професій, кар’єрні можливості. Сьогодні профтехосвіта максимально відкрита для нових вступників та надає чимало переваг. Зокрема, студенти/студентки можуть навчатись безоплатно і отримувати стипендію у розмірі 1250 грн. За наявності загальної середньої освіти навчання триває близько 1 року, що гарантує швидкий вихід на ринок праці.
«Особливу увагу приділяємо антидискримінаційній політиці у сфері професійної освіти, — продовжує Ірина Шумік. — Адже тут найчастіше існують такі стереотипні поняття як «чоловічі» або «жіночі» професії, а також фігурують стереотипи, що дівчинка не може бути зварницею або навіть водійкою. Завдяки таким проєктам як “Тест-драйв професій для дівчат” ми можемо продемонструвати молоді, що вони мають право бути ким завгодно, працювати, де завгодно та завжди рухатись в напрямку своєї мрії. Сучасна випускниця профтеху може бути стОляркою, поліц поліціянткою і навіть зварницею, а випускник – професійним кухарем або кравцем. Учні все більше розуміють, що значення у виборі професії має лише любов до майбутнього фаху. А от серед менеджементу та педагогів профтехів маємо ще досить багато людей, яким притаманні гендерні стереотипи. Над цим і працюємо зараз».
Генеральна директорка директорату професійної освіти у МОН Ірина Шумік вірить, що в наступні кілька років її команда цілком змінить ставлення українців до профтеху. Бо хто буде відбудовувати цю країну, як не люди робітничих професій? Будувати сучасні споруди в Ірпіні, проводити воду в Лисичанськ та майструвати нові меблі для домівок у Харкові? «Ми хочемо, щоб більше людей знали, що зварювальник або зварювальниця може заробляти 25-30 тис. гривень, — наполягає вона, — автослюсар або автослюсарка після 3 років навчання може відкрити власне СТО, а професія “Машиніст-тракторист” – це не “довелося”, а “захотів”».
ВСУПЕРЕЧ СТЕРЕОТИПАМ
Стереотипи часто впливають на поведінку та рішення людей, зокрема — на вибір професії та кар’єру. Нерідко діти йдуть шляхом батьків і обирають спеціальність зовсім не до душі, хлопці бояться зізнатися, що їм подобається куховарити чи робити зачіски, а дівчата жалкують, що так жодного разу в житті і не проїхалися полем на комбайні. Втім найкращий спосіб довести суспільству, що поділ на «чоловічі» й «жіночі» професії є штучним — це власний приклад.
Моя знайома 42-річна Євгенія ОЛІЙНИК з легкістю може знайти причину відсутності електропостачання в будинку, розуміється на високовольтних лініях та може керувати енергосистемою цілого міста чи району.
«У свій час я закінчила коледж електрофікації за спеціальністю «Енергетика. Електрифікація сільського господарства» на базі 11 класів, — розповідає Євгенія. — Уже тоді у нас у групі було на 20 дівчат 4 хлопці. Пам’ятаю, як в шкільні роки мої рідні, зокрема і бабуся, насідали зі своїми порадами: то йди на медика, то на кулінара. Але то було не моє. А ось мій батько був звичайним монтером-електриком і я на все життя запам’ятала його слова: «Електрифікація і залізниця будуть завжди. І навіть якщо залишиться одна лампочка, потрібно буде, щоб її хтось обслуговував».
Вищу освіту Євгенія здобула у Таврійському державному аграрно-технічному університеті. Там хлопців було більше, проте саме дівчата захистили дипломні проекти з відзнаками. І досі згадує відгуки свого викладача: «З кожним роком я все більше переконуюся, що дівчата краще розуміються в електротехніці та електроніці, ніж хлопці».
Починаючи з 2000-го року, Євгенія пройшла шлях від контролерки електронагляду, чергової по підстанції до старшої диспетчерки району електричних мереж, які обслуговують міста Павлоград, Тернівку, Павлоградський та колишній Юр’ївський район.
«На роботі у мене переважно чоловічий колектив, — ділиться Євгенія. — Робота дуже відповідальна, бо саме від диспетчера залежить надійне електропостачання споживачів, об’єктів або підприємств критичної інфраструктури. Під час зміни я координую весь персонал у довіренних мені мережах. А це немала кількість працівників та працівниць. За зміну може бути близько 20 допусків бригад, які виконують роботи в діючих електроустановках. Робота не з легких, нервова і виснажлива.
Але я ні разу не пожалкувала про свій вибір. Я завжди почувалася на своєму місці. Ніколи не могла уявити, що дійду до такого високого рівня. Я з 97-го року в енергетиці і нічого іншого не вмію (хоча ні, я багато чого вмію: вишиваю, в’яжу, шию іграшки на продаж), але на сьогодні я саме там, де повинна бути».
А ще у Євгенії є знайомий, який працює енергодиспетчером на Придніпровській залізниці. У вільний час він в’яже одяг на в’язальній машинці. Його вироби користуються попитом і він успішно їх продає. А іншому товаришу довелося виїхати в Польщу. Із своїм діагнозом ДЦП там він освоїв спеціальність крою та шиття. Тепер він шиє сумки та подушки для автомобілів. Цим достатньо заробляє собі на життя і вважає, що хороша професія.
Нещодавно я познайомилася із молодим чоловіком, який реалізував себе у перукарській справі. Віталій ПЕТРЕНКО робить різні стрижки, фарбує, завиває та укладає волосся, займається його лікуванням, нарощуванням, ламінуванням, коригує форму зачіски, плете коси та робить інші хитромудрі зачіски.
На моє питання, чому обрав таку професію, відповідає: «По перше, стати перукарем можна без вищої освіти, закінчивши лише спеціальні курси – це досить швидко і не дуже дорого. Я в школі часто експериментував: і довге волосся носив, і коротке, часом фарбував його. Потім якось сестра попросила їй допомогти пофарбувати волосся. Мені сподобалося, затягло. Почав спілкуватися з її подругами, дізнаватися усілякі тонкощі, закінчив курси. До речі, зараз безліч можливостей для цього: якщо недостатньо фінансів, то можна в профтех піти, там непогана зараз матеріально-технічна база. А потім вже можна і до відомих фахівців на майстер-класи записуватися, проходити всілякі курси, покращувати свій рівень. Звісно, це вже за гроші, але воно того варте. Тим більше, коли вже набив руку, почав заробляти, то можеш і вкладати у свій розвиток».
А ще Віталія у цій професії приваблює гнучкий графік роботи (сам розписує свій день і клієнтам/клієнткам зручно), а також можливість працювати і вдома, і в салонах.
«Спочатку я не мав можливості винаймати приміщення, тож влаштував свій салон краси вдома, — розповідає Віталій. — Подружки сестри із задоволенням ходили, бо ми були добре знайомі і ціна не кусалася. Поступово я навчився усім премудростям, освоїв різні техніки, закінчив не одні курси. І ось тепер можу крім дому працювати і в престижному салоні. До того ж це робота творча і ненудна. А я люблю щось нове і красиве».
Наталя ДОЛГІХ
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
