Влітку наш колега Микола Касян побував у редакції газети “Нові рубежі” та залишив для земляків кілька примірників своєї книги «Освячені степом».Ці книги ми передали Валентині Сядро із Сухого Хутора, Валентині Дорошенко із Світлогірського, Анатолію Биченку із Криничок, Лідії Кицюрі з Катеринополя, ветеранам газети Ларисі Петренко, Вірі Крохмаль та іншим поціновувачам творчості Миколи Сергійовича. Книгу отримала і бібліотекарка з Маломихайлівки Неля Савченко.
«Мала нагоду відвідати редакцію, — поділилася враженнями пані Неля. — Із задоволенням отримала подаруночок для нашої бібліотеки – авторську книгу Миколи Касяна «Освячені степом». Книга складається з п’яти розділів. У кожному з них — документальні нариси та оповідання про людей, які жили і трудилися у Криничанському степовому краї. Тож запрошую читачів нашої бібліотеки до ознайомлення з життєписами людей села».
Враженнями від книги, спогадами про її героїв ділиться Лідія Кицюра з Катеринополя.
Про книгу Миколи Касяна «Освячені степом» я дізналась з газети «Нові рубежі». Там було опубліковано матеріал з неї під назвою «Високе звання хлібороба». І яким щирим було моє здивування і радість, коли я побачила прізвище свого дядька – Олександра Олександровича Шандиби, комбайнера колгоспу «Аврора» Криничанського району.
Найменший з трьох дітей, що залишились у бабусі, він все життя пропрацював на землі. Весна та осінь бачили його на тракторі. Скільки ланів переорав, скільки людських городів. А прийде літечко – він уже за кермом комбайна. З ранку до пізнього вечора в полі. А то і ночі прихоплювали колгоспні комбайнери. І завжди на його комбайні майорів прапорець переможця жнив. А взимку – ремонт техніки. Щоб і трактор, і комбайн працювали справно, не підводили у гарячу пору.
Читаючи книгу далі, побачила ще одне знайоме прізвище – Бурдь. Спочатку не зрозуміла, хто такий цей катеринопільський білорус. Перебрала всіх Бурдів по пам’яті. І тільки прочитавши про тітку Галю Бойчиху, зрозуміла – це ж дядя Льоня, або як його у нас називали – дід Левон.
Цю родину я знала дуже добре ще змалечку. І батьків – Степана і Надію. І дітей – трьох сестер та п’ятеро братів. З восьми дітей, які переїхали на Дніпропетровщину, шестеро працювало в колгоспі «Аврора» все життя. І на тракторі (Льоня, Костя), і доярка була (Люда), і кормозавозчик на фермі (була і така професія) – Степан. А Оля все життя провела за кермом молоковоза. Наймолодший Славік спочатку возив у степ воду, доглядав за кіньми. А згодом після закінчення профтехучилища сів за кермо трактора.
Бурді вміли не тільки добре працювати, а й відпочивати. Та все з жартами, усмішкою. Які б негаразди в житті не були – лихом об землю били. А музики які вправні. Було, як заграють на баяні та гармошці, та ще й у бубон вибивають – де вже всидіти, коли ноги самі до танцю несуть.
Пустили глибокі корені в наших місцях. І діти повиростали, і онуки. Вже й правнуки понароджувались. На жаль, багатьох уже немає – пішли у засвіти. Та рід не згасне, є кому його продовжувати!
З щемом у серці читала про солдатських вдів та воїнів, які полягли у роки війни. Мені все життя було гірко, що не могла сказати «дідусю». Бо не було кому. Бабусі були, а ось дідуся – жодного.
Мій дід, Олександр Семенович, пройшов дві війни. Повернувшись з фінської з важкою раною від розривної снайперської кулі, він насилу оклигав від того поранення. А тут ще одне лихо – знову війна, тепер з німецькими окупантами. Не встигли його мобілізувати за станом здоров’я. Оком не змигнули, а німці уже у селі, уже наводять свої порядки.
У бабусиній хаті став на постій молоденький офіцер – начальник польової радіостанції з денщиком-охоронцем. У сусідніх хатах розмістили штаб, кухню, конюшні. А по всьому селу у кожній хаті – німецькі вояки.
Чи не відразу на території села став діяти пересильний концтабір. Полонених і поранених червоноармійців просіювали, як через решето – кого в Німеччину на роботу, кого в концтабір. Гнали колонами і на Божедарівку, і на Биково. Звідти товарняками, як скотину, вивозили з рідної землі. Діда змусили возити начальника концтабору. Виділили для нього пару найкращих коней, ще й кабріолет знайшли. Ото і мусив мій дід тих коней та кабріолета порати.
Коли йшли колони полонених, жінки з усього села разом з дітьми збігались до дороги – а може і свого чоловіка побачать, чи знайомих. У руках тримали вузлики з їжею – у кого що було. І хоч німці стріляли поверх голів, залякуючи народ, умудрялись кинути у натовп ті немудрящі харчі.
А згодом придумали інший спосіб. Приносили ті клуночки моєму дідові, який ховав їх у солому під ногами (не дай Бог, замаже своїми мужицькими чобітьми панського екіпажа). А потім, коли вже в’їжджали у табір, дід ляскав батогом і кричав: «Дивись!». Це був знак полоненим, що зараз на землю будуть падати вузлики з харчами, сіллю, куривом. Не раз був битий палицею за ці справи, не раз комендант кричав, що і дід буде у концтаборі. І хоч боявся за своє життя та життя дружини та дітей, але вперто продовжував свою справу.
Коли почався наступ визволителів, німці заметушились. Знищили концтабір, готувались до відступу. Начальник радіостанції попередив бабусю, що відступаючи, німці, як щитом, будуть прикриватись чоловіками. Виходити будуть уранці. А вночі всі чоловіки, попереджені і бабусею, і дідом. зникли з села. Поранені, старі і немічні ховались по лісосмугам і балкам. А здоровіші пішли назустріч нашим військам.
Від’їджаючи, той молодий офіцер, сказав бабусі слова, які вона запам’ятала на все життя: «Задарма ми пішли на вас війною. Яка це була помилка. Все одно – Гітлеру капут!». Якби ж то і сучасні гітлери це розуміли.
Дідусь загинув у 1943 році під Кіровоградом (нині Кропивницький). Ота снайперська куля наздогнала таки солдата. І залишилась вдова з трьома малими дітьми. Було всього: і голоду, і холоду. Були і безсонні ночі, і важка праця.
Слухаючи в дитинстві бабусині розповіді про війну, я не думала, що на моєму віку ще будуть війни. І скільки вдів, скільки сиріт залишиться після них…
А читаючи розповідь про педагогів, згадувала свою вчительку Зінаїду Андріївну Литовченко. Вона була нашим класним керівником і викладала алгебру і геометрію. І навіть інколи заміняла вчителя малювання і вчителя креслення.
Зазвичай згадують перших вчителів. Бо це вони відкривають дорогу у світ знань. Не скажу нічого поганого про Клавдію Іванівну. Вона, мабуть, була непоганим педагогом. А от стежини до наших дитячих сердець знайти не змогла.
Це зробила інша людина. А саме – Зінаїда Андріївна. Це вона з гурту школярів, що з’єднувався тільки стінами класу, виховала дружний колектив. Це вона прищепила нам любов до книги. Це вона була організатором всіх наших екскурсій і поїздок. Це вона була тим світочем, до якого тяглися наші серця.
Я до цього часу згадую добрими словами. І думками лечу до неї. Бо розвела-розкидала доля наші шляхи. І немає вороття у те радісно-безжурне дитинство.
А які цікаві матеріали, у яких розповідається про села Криничанщини! Згадуються і Кринички, і Божедарівка , і Весела Божедарівка. Поруч з нею було розташоване село, де я народилась, — Павлівка. Немає тепер села, лишень два подвір’я залишилось. А назву Павлівка тепер носить інше село – Матлахова (викривлене Маклаково, бо саме таким було прізвище засновника і власника села). І Вільне згадується, і Потоки, і Скелеватка.
Гей-гей, де ті села? Багатолюдні колись, відходять у небуття. Не буде старих людей, хто тоді згадає про ті села, що позникали з лиця землі? Тільки вітри будуть тужити-співати про них.
А як трепетно пише автор про кохання. Мабуть, у кожного у житті воно було. І перші побачення, і перші поцілунки. І безсонні ночі при зірках, і солов’їні пісні у квітучих вишневих садках або бузку, що розливає свої пахощі, зачаровуючи юні (і не дуже) серця.
А потім весілля, на якому гуляє все село та іще купа родичів з усіх усюд збирається. І грають музики. І курява піднімається із-під ніг. Так у дворі ногами землю увіб’ють – ніякого асфальту не треба. А вже пісень яких заводили… Слухаєш-не переслухаєш їх.
Читаючи цю книгу, я немов у дитинстві побувала. І хоч журналістські статті не художня література, та вражає, полонить опис природи в них. Читаєш і бачиш перед собою і степ широкий, і річечки степові, і балки. І наче лоскоче вже тобі вітерець обличчя, доносячи запах степового різнотрав’я. То полину, то чебрецю.
А долі людські. Якими різними вони були. І радощі, і жалі приносили. Та все витерпів, виніс наш народ. І війни, і холод, і голод. Недарма є прислів’я, щодо дванадцяти місяців року додаються ще терпень, холодень і голодень.
Згадуючи минуле, дивуєшся і заздриш тим людям, що після всіх незгод піднімали рідну землю, плекали щедрі врожаї, своєю працею збагачували наше життя.
І так хочеться вірити у світле майбутнє. Так хочеться вірити, що в нашу Україну прийде мир. Заколосяться щедрі хліба, зацвітуть сади, а наші діти та онуки забудуть жахіття війни.
Дякую вам, Миколо Сергійовичу, за вашу книгу. І зичу здоров’я та довгих літ життя.
Лідія КИЦЮРА, село Катеринопіль
