Нинішнє покоління часто не знає людей літнього віку, які живуть поряд: ким вони були, де працювали, чим захоплювалися. Для них вони просто бабусі і дідусі, з якими вітаються і поважають їх вік. Що там говорити, уже і ми, трапляється, можемо не завжди пам’ятати, з ким колись працювали, пересікалися наші життєві шляхи.
Сьогодні хочу розповісти про жительку нашого села Вітрівка, з якою більшість із нас знайома. Це Олена Якимівна Коробка, яка в повній мірі достойна поваги, адже 42 роки незмінно пропрацювала у Вітрівському фельдшерсько-акушерському пункті.
Її дівоче прізвище Немченко. Народилася Олена Якимівна у 1937 році в селі Адамівка тодішнього Щорського району. Їх у батьків було дві доньки. Старшу звали Пашею, її у 18 років забрали німці у концтабір Кенігзберг. З перемогою прийшло і звільнення. Свій вік Паша доживала у сестри Олени.
Після закінчення школи Оленка поїхала до Дніпропетровська вступати до медичного училища. Медиком мріяла бути ще в дитинстві. Безліч прочитаних книжок з лікувальної справи та анатомії, наполегливість у досягненні мети, бажання допомагати людям — зробили свою справу: Олена вступила до медучилища з першого разу. Вчилася на фельдшера. На той час фельдшер був найбільш ерудований медичний працівник з базовою медичною освітою. До речі, раніше близько 90% фельдшерів працювали замість терапевтів, наприклад, у сільській місцевості або невеликих містах. Вони мали право поставити діагноз пацієнту та призначити лікування, також виписували лікарняні листки і рецепти.
Навчання давалося Олені легко, бо обраний фах був до душі. І стежина, яку обрала юна студентка, виявилася доленосною. Роки навчання промайнули швидко. До навчання дівчина ставилась зі всією серйозністю, адже вже тоді розуміла увесь ступінь відповідальності медичного працівника, де ціною помилки може стати людське життя.
З теплотою згадує Олена Якимівна прожиті роки. На її думку, кожен вік по своєму хороший. Та молодість — особлива пора. Адже людина може сповна реалізувати себе.
Після закінчення навчання у 1958 році Олену направили на роботу до села. Перший фельдшерсько-акушерському пункт знаходився тоді у Вершині. Там і почалися трудові будні молодого медика. Потім ФАП перевели у Вітрівку на вулицю Шевченка. Там же знаходився і пологовий будинок. А вже коли збудували сучасний пункт, Олена Якимівна очолила його і працювала там незмінно до 2000 року.
Від рідної Адамівки Вітрівка була далеченько, та все ж в одному районі. Село сподобалося Олені відразу: мальовнича природа, привітні люди, потужний колгосп, який постійно опікувався фельдшерським пунктом. Усе тут здавалось таким своїм, наче сто років уже тут прожила. Можливо, зізнається Олена Якимівна, таке відчуття було у неї тому, що саме тут зустріла свою долю — майбутнього чоловіка Василя Євгеновича Коробку. А можливо тому, що саме тут народила своїх любих донечок Олю і Тоню. До речі, старшу доньку Олена Якимівна народжувала у Вітрівському пологовому будинку. А ще, мабуть, тому, що жителі села прийняли її тут як рідну. І Олена Якимівна з перших днів своєї роботи у Вітрівці теж вважала це село своєю другою батьківщиною.
— За сорок два роки траплялося всього. Спочатку було дуже важко, бо село велике, і все потрібно було встигнути. Тому нерідко доводилося працювати і вночі, адже людські хвороби не чекали ранку, — пригадує роки роботи Олена Якимівна. Поспішала на виклики вдень і вночі, у заметіль і у спеку. Бо знала, що від неї залежить чиєсь здоров’я, а часом, і життя.
Окрім роботи Олена Якимівна брала активну участь й у громадському житті села. А вдома на жінку теж чекала сила-силенна справ. Бо подружжя завжди тримало чималеньке господарство, так як водиться в селі. А ще садили й город.
У 2000 році Олена Якимівна пішла на заслужений відпочинок. Усе життя вона працювала за покликом душі і серця. Рідні медика з розумінням ставилися до її відповідальної і нелегкої роботи. Хоч, зізнається тепер, не завжди були у захваті. Звичайно ж, чоловік та доньки мріяли частіше бачити маму вдома. Але завжди підтримували найріднішу людину. І це для Олени Яківни було дуже важливо.
Уже давно немає чоловіка, та літня жінка з лагідністю і теплом згадує прожитті разом роки. Щаслива мама, що доньки мають свої сім’ї. І що подарували їй 4-х онуків. Уже й четверо правнуків підростають та радують прабабусю щомиті. А Олена Якимівна часто згадує свою молодість, робочі будні, щасливе сімейне життя. Згадують і фельдшерку: її добро, турботу і тепло, які вона щедро дарувала усім, хто потребував уваги, співчуття і допомоги.
Алла ЄРЕМЕНКО, с. Вітрівка
