Розпорошена хмара борошна, яйця з тугими сонячними жовтками, вологі дріжджі, важке масло, тріскучі струмки цукру та духмяні спеції. Кухня наповнюється ароматом, який відчути можна лише раз на рік — на Великдень.
Зазвичай господині готуються до нього дуже ретельно, починаючи від прибирання оселі у Чистий четвер, приготування традиційних страв, малювання писанок, фарбування крашанок і, звичайно, випікання пасок. Світлана Револьдівна Дорш з Адамівки на Великдень теж завжди випікала немало пасок. Бо родина велика. Вона — мама 11 дітей, бабуся 26 онуків. Уже й п’ятьох правнуків має.
До війни, щороку готуючись до Великодня, жінка замішувала велику опару: на відро тіста. Тільки яєць вбивала десятків зо два. І все це треба було гарно вимішати й збити. Увесь процес пані Світлана робила вручну. Тож на вечір, пригадує господиня, рук не відчувала зовсім. Але ж яке мала задоволення від цілої гвардії великих і малих пасочок, спечених з любов’ю для найрідніших. З посмішкою споглядала, як онучата вдихали приємний аромат випічки, милувалися нею. Але не торкалися, бо знали, що куштувати пасочки будуть тільки в неділю після освячення їх у церкві. Нині ж пасочки вже печуть її доньки та пригощають матусю. І вона, і доньки випікають їх за старовинним сімейним рецептом, який родині дістався ще від бабусі Світлани Револьдівни — Марії.
Наступного року 30 березня Світлана Револьдівна буде відзначати своє 70 ліття. Народилася та виросла у Дніпродзержинську. Тато Револьд Іванович майже все життя пропрацював у сталеплавильному цеху на ДМК. Мама Ганна Іванівна теж трудилася на комбінаті. У родині окрім Світлани був ще її менший братик. Після закінчення школи дівчина вступила в училище в обласному центрі. Вивчилася на провідника пасажирських вагонів. Працювала на потягах далекого прямування, затим у туристичній бригаді. Об’їздила чимало міст колишнього Союзу. Була в Одесі, Кишиневі, Москві, Ленінграді та ін. Та доля все одно звела з однокласником Анатолієм. Побралися. Тривалий час мешкали в гуртожитку. Так склалося, що у 1987 році молода родина переїздить в Адамівку тодішнього Криничанського району. Світлані на той час було 30. Влаштувалися з чоловіком у місцевий колгосп «Росія». Світлана Револьдівна 11 дітей народила. І 15 років пропрацювала в колгоспі дояркою.
Нині і сама дивується, де тільки сили бралися, щоб і на роботу щодня о півчетвертої ранку вставати, бо о 4-ій вже було перше доїння. І діток виходити та виховати. Довелося пройти й нелегкі часи, коли все було на її жіночих плечах. Але ж витримала. І дітей зуміла виростити та виховати достойними людьми. Чоловік вже давно пішов у засвіти. Тож Світлана Револьдівна старійшина їхнього Доршівського роду. До неї йдуть за благословінням і порадою діти, онуки. І правнуків жінка теж благословила у світ.
У Світлани Револьдівни 4 сина і 7 доньок. Найстарша у родині Ольга, їй 49. Вона мешкає нині з сім’єю у Кудашівці. А найменшому сину Євгенію — 29. Він проживає у Кам’янському з сім’єю. Женя став на захист України. 6 жовтня минулого року він отримав поранення на Курському напрямку. Лікування. Шпиталі. Трохи більше місяця минуло, як його комісували.
Воював за Україну з перших днів повномасштабного вторгнення ще один син Світлани Револьдівни — Сергій. Теж має не одне поранення. Про все детально стосовно Жені і Сергія рідні мамі майже не розповідають. Бережуть. Єдине, про що знає жінка, що Сергій воював у штурмовій бригаді десь на Донецькому напрямку. Його теж комісували. Нині він із дружиною і двома дітьми мешкають у Кам’янському.
У ЗСУ і два онуки Світлани Дорш. Менший Ваня служить з 2024 року. А старший Владик несе службу пів року. Де воюють хлопці, бабусі теж мало розповідають. Дякувати Богу, що самі телефонують. «У мене все гаразд. Живий, здоровий. І в шапці…» — так кортко розповідають про себе Влад та Іван. І Світлана Револьдівна живе в очікуванні: від дзвінка до дзвінка. У щоденній молитві — і зранку, і ввечері за своїх онуків-захисників, усіх наших воїнів, які мужньо захищають свою землю від окупантів.
Чудових дітей виховала Світлана Револьдівна Дорш. Чесних і працьовитих. За її любов вони віддячують їй тим же. Бережуть, жаліють, допомагають, поважають. На свята часто збираються усією немаленькою родиною на батьківському обійсті. Везуть мамі подарунки, щоб порадувати її. І роблять їй сюрпизи. Наприклад, до війни діти майже щороку возили матусю на море.
На Великдень Світлана Револьдівна піде до місцевого храму, старостою якого її обрали. Як і всі його прихожани, жінка молитиметься і проситиме у Бога мирного неба нашій любій неньці-Україні. Щоб нарешті закінчилась ця клята війна. Щоб сини і доньки, які стоять на захисті своєї батьківщини, усі повернулися до своїх домівок і родин.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
