Прочитавши в книзі Тамари Галактіонової-Хлівної «Село Вітрівка» оповідання про криниці, згадала криниці свого життя. Їх було декілька, отих криниць з чистою водою.
Разом з батьком я ходила в село Степанівку (нині передмістя Херсона). Тато мав там якісь справи. Залагодивши їх, вертались додому. Мені було тоді десь років п’ять. Літо стояло спекотне, а дитина є дитина. Істерики я не влаштовувала, знаючи, що вода з неба не проллється, а йти ще далеченько. Просто сказала батькові, що хочу пити.
Вже на самому краєчку села побачили недобудований будинок, а біля нього криницю. Зраділи обоє. Коли ж витягнули відро з водою, були розчаровані. Вода виявилась мутною, непридатною для пиття.
В цей час ми почули чоловічий голос, який питав: “Ви води хочете? Йдіть до мого двору!”
Навпроти стояла ошатна садиба. Коли ми з батьком підійшли до хвіртки, господар привітно запросив нас зайти. Мене дуже вразив заасфальтований двір. Безліч квітів і виноград, що плівся по металевих каркасах, створюючи прохолоду. З веранди вийшла господиня. Побачивши нас, зрозуміла у чому справа. Швиденько метнулася за кухликом.
Ох і смачною була та вода! Як же солодко вона пилась!
А господар у цей час зрізав декілька грон стиглого винограду, ретельно вимив їх і вклавши в паперову торбинку, яку винесла дружина, простягнув її мені зі словами: “Бери, доню! Поласуєте з татком дорогою”.
Подякувавши господарям, ми, щасливі, пішли додому.
Хоч багато літ минуло з тих пір, а мені і досі згадується та вода і той привітний двір.
Веселою вона була в дитинстві.
Приїхавши до Божедарівки одеським потягом (з Херсона він відходив пізнім вечором), розібравши валізки, сумки, клунки (бо у відпустку та на канікули їхали, а родичів було багато і кожному хотілось міського гостинця привезти), нав’ючені тими речами, як верблюди, вирушали у дорогу до Павлівки. Через парк біля лікарні, протюпавши вулицею Лагерною (парк звали Тополиним, бо там росли тополі), виходили на толоку. Майже на перехресті, біля грунтовки була криниця. Поскидавши всю ношу, довго, всмак пили воду з неї. Наливши води у жолоб, з якого напували корів (бо неподалік було тирло), вмивалися, проганяючи нічний сон. А далі, освіжені, з новими силами, напившись цілющої криничної води, долали дорогу до села.
А сумними спогади стали у наш час.
На початку 2000-х я проводжала родичів на електричку до Кривого Рогу. Маршрутки не було, тож на Божедарівку, по старій пам’яті, йшли пішки. Багажу вже й не так багато. Але недарма кажуть, що в дорозі і голка важка.
Воду, що взяли з собою, випили по дорозі. Уся надія була на криницю. Пам’ятали з дитинства, яка там смачна вода.
Та наші надії не виправдались. Коли до криниці було з десяток метрів, люди, які саме набирали воду, відчепили відро, вклали його у коляску мотоцикла, де стояло два чи три бідони, і хутко зникли. А ми, потупцювавши, ні в тих, ні в сих, вирушили далі. Бо не прив’яжеш же до металевого тросу пластикову пляшку.
А раніше відро висіло, ніхто його не чіпав і не знімав.
Добре, хоч крамниця була відкрита, а то б поїхали мої родичі без води, та й мені незручно було б.
Колись, під самою Павлівкою, люди з Божедарівки займали городи. Через бабусин садок ходили до нас по воду. Бо смачною була вода з тієї криниці. Вода родом з мого дитинства. Брали всі, хто скільки хотів. Бабуся ніколи не жаліла води. Бо пожаліти води спраглій людині — це тяжкий гріх.
Поверталася вона додому з Кам’янського електричкою. Був початок осені і день видався жарким. Попутного транспорту не було і жінка вирішила йти пішки через звалище. А по дорозі набрати води у пластикову пляшку з криниці, що побіля церкви у Божедарівці. Пам’ятала, що біля криниці був і кухоль. Тож налити воду буде неважко.
Коли підійшла до криниці, з неї саме набирав воду місцевий житель. Коли жінка попросила кухоль води, той відповів, що не дасть. З цинізмом заявив: “А може ти хвора, заразу розносиш, а я буду після тебе пити”.
Знайома мало на зомліла, почувши його слова. Сказала, що вона не збирається ні пити з його відра, ні плювати у колодязь. Але нічого не допомогло. Ну, не буде ж вона битись з цим нелюдом за якийсь кухоль води.
Мовчки проковтнула сльози, що ладні були потекти з очей. Тільки і сказала: «Може я і хвора, не знаю. А ось ти точно дурний!»
Розвернулась і пішла. А що мала вдіяти?
У дорозі тамувала спрагу невеличкими шматочками хліба, недозрілими ягодами терену, від яких ще більше хотілось пити, пізніми грушками-дичками, дикими терпкими яблуками. Насилу дійшла, а вдома випила чи не з пів відра води.
Вона розповідала, а я сиділа і слухала, не вірячи, що трапляються такі люди.
Коли вона описала мені того чоловіка, я згадала, що і сама часто його бачила. То у центрі, то на станції Божедарівка. Спираючись на велосипед, він завжди встрягав в чужі розмови, намагаючись довести свою правоту, хоч ніхто й не питав його порад. Згадавши його, я подумала, що такий не те, що чужій людині води не дасть, а й хліба рідній матері пожалкує. Та Бог йому суддя.
Пам’ятаючи ці випадки, я завжди брала у дорогу пляшку з водою. І гостей своїх без води та перекусу не відпускала. Мало що може трапитись в дорозі.
А ще я з теплотою згадую про криниці з журавлями. Одна з них була побіля Катеринополя. З неї напували овець. Інша — в селі Привілля. Ще й досі люди беруть з неї воду.
Ось такі вони криниці. Криниці мого життя.
Висловлюю подяку авторці книги “Село Вітрівка” пані Тамарі. Завдяки її книзі я згадала і своє дитинство, і розповіді моєї бабусі, і всіх жителів села Павлівка. Засноване у другій половині XIX століття, село зникло з лиця землі. Немає вже тих людей (тільки світлини залишилися). Лише у думках та снах блукаю стежинами свого дитинства.
Спогади свої я втілила у “Казці новорічної ночі”, яка друкувалась у січневому випуску. Маю надію, що багато з вас згадає і своє дитинство.
Лідія КИЦЮРА, село Катеринопіль
