Соціальною робітницею в Адамівці Божедарівської територіальної громади уже 25 років незмінно трудиться Тамара Олександрівна Пархоменко. У свої 66 жінка ще дасть фору багатьом колегам. Бо має за плечима немалу життєву школу.
Народилася та виросла Тамара Пархоменко в Адамівці. Батьки усе своє життя пропрацювали на рідній землі. Тож дівчина з дитинства знала ціну хліба, не цуралася ніякої роботи, допомагала батькам і по господарству, і в полі. Після закінчення місцевої школи пішла працювати на завод у Дніпро. У 1981 році повернулася у рідне село у тодішній колгосп «Росія».
90-ті роки були нелегкими. Ні грошей, ні роботи. Тож працювати доводилося йти туди, де платять. Так Тамара Олександрівна у 1999 році потрапила до Криничанського терцентру, який очолювала Валентина Стародубцева.
“Було всього: і сліз, і розчарувань. Люди ж різні”, — пригадує ті часи пані Тамара. Та і сьогодні вона вдячна за підтримку і розуміння Валентині Гаврилівні Стародубцевій. Завдяки їй жінка повірила у свої сили. І вже 25 років працює соціальною робітницею.
Багатьох підопічних Тамари Олександрівни вже немає на цім світі. Але усіх їх жінка пам’ятає і згадує добрим словом. Вони дякували їй за увагу та турботу. А вона їм — за життєві уроки.
Нині ж на обслуговуванні у неї 11 стареньких. Щоб добратися до них, щодня доводиться долати до 10 км. Літні самотні люди, буває, просять її й про те, що не входить в її обов’язки. І вона нікому ніколи не відмовила. Бо, хто ж їм ще допоможе, як не вона.
Роботи у Тамари Олександрівни вистачає щодня: і скупитись, і комунальні послуги проплатити, і води наносити, і їжу приготувати, і в льох полізти прибратись, і в аптеку забігти. А може кому і лікаря викликати. Та найголовніше для підопічних соцробітниці — це спілкування. Стареньким дуже не вистачає саме цього. Їм так хочеться поговорити з їхньою Тамарою, щось розказати, розпитати її.
“Ось так би сиділа з тобою, Томочка, і слухала, слухала б тебе”, — говорить одна з її бабусь. А інші просто мовчки слухають, не перебивають. Тамара Олександрівна помічає, як з її приходом їхні очі яскравіше світяться. І посмішка з’являється, і щічки рум’яніють від задоволення, що можуть поспілкуватись.
Жінка теж зізнається, що не може без них, звикла як до своїх рідних. Тож, коли буває надворі негода, дощ чи сніг, і пішки чи на велосипеді не має змоги добратися до своїх стареньких, просить зятя Андрія. І він виручає жінку завжди — везе машиною до підопічних.
За 25 років Тамарі Пархоменко здається, що вже немає нічого незрозумілого у колись складній для неї роботі. Та й усі підопічні для жінки стали своїми, рідними. “Вони — немов моя сім’я”, — зізнається.
З 1 квітня 2024 року у їхній громаді з’явився свій «Центр надання соціальних послуг» Божедарівської селищної ради. Колектив невеликий і дружний. Очолює його Олена Олександрівна Давиборщ. Вона — грамотна, досвідчена, чуйна і розумна керівниця. А головне — людяна. Завжди уважна і небайдужа до працівників і бухгалтерка Софія Василівна Коробка.
Разом з Тамарою Олександрівною в Адамівському старостинському окрузі працює її колега, іще одна соціальна робітниця — Наталія Іванівна Сімян, яку теж поважають за небайдужість і доброту, відповідальне ставлення до виконання своїх обов’язків.
Після нелегкого трудового дня Тамара Олександрівна хоч і втомлена, але задоволена повертається додому. Тут на неї чекає її чоловік Євгеній Дмитрович. Зустріне, розпитає, як пройшов день. Розкаже, як він господарював по дому. Ще й вечерею пригостить дружину. Бо розуміє, що вона після такої щоденної «подорожі» по селу просто не має сил.
Подружжя має двох доньок і двох синів. Усі одружені. Зять Олександр та син Євген нині боронять Україну. Один на Південному напрямку, інший — на Донецькому. Де саме воюють, батькам не говорять. Бережуть їх. Щоб зайвий раз, як дивляться телевізор, не нервували. Щоб мама не плакала.
Ця жінка-трудівниця встигає ще й двір тримати у порядку, прикрашаючи його квітами з весни до осені. Любить возитися і з тістом. Завжди дітей, онуків, правнуків стрічає духмяними пиріжками та тістечками. А її неперевершений торт «Наполеон» став уже справжньою сімейною легендою. І зараз вона з нетерпінням чекає такої нагоди, щоб якнайшвидше над Україною було мирне блакитне небо.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
