25 березня Семенівка попрощалась з Героєм-захисником Дмитром Анатолійовичем Зайцевим. Важко знайти слова розради для згорьованих втратою батьків воїна — Анатолія Федоровича та Наталії Олександрівни. Чорна вдовина хустка лягла на плечі ще однієї української жінки. Ніколи не почують батьківської поради, доброго слова підтримки, бадьорого запевнення, що все буде добре, і двоє дітей захисника — сімнадцятирічний Роман та тринадцятилітня Даша. Без братового надійного плеча залишились старший син Зайцевих Сергій та найменший Костянтин, з яким вдалось поспілкуватись по телефону.
Брати Зайцеві народились і виросли в Дніпрі. А Семенівка стала їм рідною порівняно недавно. Сім років тому сюди переїхали їхні батьки, яким захотілося спробувати сільського життя. З власним городом, живністю, повітрям, яким не можна надихатися… У цій мальовничій місцині і знайшов останній спочинок їхній середульший Дмитрик…
Він народився 29 липня 1979 року. Після школи скінчив кулінарне училище. Та за обраною професією працював зовсім мало. Просто любив, як і брати, готувати смачненьке. А роботу згодом обрав доволі серйозну — покрівельника. Якби не війна, Дмитро і далі б трудився на висоті, одягаючи новобудови в ошатні, надійні покрівельні конструкції.
Та ворог не залишив Дмитрові вибору. Хоча… Він не служив у армії у свій час через проблеми із шлунком. Міг би і тепер не піти. Але десять разів приходив до військкомату і зрештою свого домігся. Став служити в одному з підрозділів Національної гвардії простим солдатом.
Яким був? Точно не боязким. Бо позивний мав красномовний — Кіпіш. Служив на Харківському напрямку. На одному з бойових завдань отримав тяжке поранення і контузію. Та лікувався недовго, рвався до побратимів. Бо знав, що їм дуже не солодко на нулі. А Кіпіш їх завжди підтримає, прикриє, де треба, бо надійний.
Та не вберегли мамині молитви Дмитра Зайцева. Разом із командиром Славою доброволець Діма підірвався на міні. Це сталося 22 березня біля н.п. Кремінна Луганської області.
— Слава живий, — розповів Дімин брат Костянтин, — але дуже тяжкий. Важке поранення. Молимо Бога, щоб дав сили на одужання бойовому побратиму брата. Маю номер його телефону. Триматиму з ним зв’язок. Щоб передати подяку хлопцям, які не залишили Дмитра на полі бою.
— Спасибі, що захищаєте, — від всіх нас дякую йому, теж воїну, як і його брати.
Господи! Не допусти більше втрат в родинах наших захисників. Хай м’якими будуть хмаринки покрівельнику Дмитру Зайцеву на небесному дахові.
Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
