Олена Петрівна Бабіченко вже кілька років поспіль керує професійно-технічним училищем № 71 у Божедарівці, активно підтримує наших захисників і захисниць на передовій. Вона вже давно стала надійним тилом для військових, доставляючи їм їжу, воду, одяг та все інше, що потрібно для виконання бойових завдань. І немає, напевно, такого, чого б пані Олена не змогла роздобути.
До великої війни Олена Бабіченко очолювала Зорянську загальноосвітню початкову школу-сад. Нині вона – директорка ПТУ № 71. Тут навчають юнаків і дівчат водити автомобілі, обробляти землю, працювати на різних марках тракторів та сільгоспмашин, ремонтувати їх, дають основи діловодства та бухгалтерії. А нещодавно на базі училища відкрився Центр сталого розвитку професійного зростання та успішної кар’єри «Мрія».
Зараз на Дніпропетровщині діє 36 аналогічних центрів, мета яких – підняти професійно-технічну освіту на новий рівень. У таких центрах можна змінити професію чи удосконалити вже набуті знання. Країна завжди потребувала кваліфікованих робітничих кадрів: будівельників, зварювальників, токарів, механізаторів і т.д. Ця потреба ще більше зросла з початком повномасштабного вторгнення. Ліквідовувати наслідки російської агресії, зводити нові об’єкти неможливо без кваліфікованих робітничих кадрів. І про це треба думати зараз.
«На жаль, у суспільстві довгі роки формувалася упереджена думка щодо профтехосвіти, — зазначає Олена Петрівна. — Учнів лякали профтехучилищами, націлювали на здобуття тільки вищої освіти. Але не всі можуть і хочуть бути юристами, керівниками. Суспільство потребує грамотних і вмілих робітників. У нашому випадку, зокрема, механізаторів. Висококласних, ерудованих, яким не страшно доручити найсучаснішу хліборобську техніку. На жаль, війна значно прорідила лави землеробів. Хтось загинув на полі бою, а хтось зараз протистоїть окупантам, не даючи їм можливості просуватись углиб нашої країни. Замінити їх у сільгоспвиробництві можуть наші випускники».
На думку керівниці, в училищі є можливість навчати спеціалістів та спеціалісток й іншим необхідним професіям. І колектив закладу впевнено крокує вже по цьому шляху, освоюючи підготовку швачок. Радує й те, що до закладу приходять навчатись діти вже із значно вищим рівнем знань. А це означає, що училище може і буде розвиватись.
Пріоритетні напрямки роботи училища, на думку пані Олени, — це домедична підготовка, організована воїнами ЗСУ для учнів і учениць та колективу ПТУ, реабілітація воїнів на базі закладу (для цього необхідно оновити гуртожитки для їх проживання, спортивний зал). Училище також може готувати водіїв/водійок для ЗСУ.
Як згадують колеги Олени Бабіченко, коли вона прийшла, то здобувачів/здобувачок освіти в училищі було близько 60. Думали, що училище перестане функціонувати. Нині ж уже 246 осіб навчається. Прохідний бал минулого року був 8,5. Деякі діти просто не потрапили сюди на навчання через переповнені списки. Життя в училищі кипить, діти разом з викладачами постійно беруть участь в конкурсах, фестивалях, всеукраїнських проектах. Молоді подобається жити у такому швидкому темпі, всі радіють новим успіхам і досягненням, і це спонукає діяти далі.
Особливу увагу директорка приділяє учням/ученицям із сімей соціального ризику. Вона докладає максимум зусиль, аби розірвати те коло неблагополуччя, щоб майбутні трактористи та трактористки і професію мали, і ситі були, і одяг свіженький у них був, і настрій веселий. Загалом, Олена Петрівна всім задає темп: і колективу, і вихованцям.
На фасаді навчального закладу є меморіальна дошка пам’яті випускника Сергія Ковальчука, який загинув за Батьківщину у 2014 році. Своє життя за свободу і незалежність України віддали вже понад 20 випускників училища. І це дуже болюча втрата для всього колективу. На сьогодні у лавах Збройних сил України є здобувачі освіти училища, які призупинили навчання, щоб нести службу. Тепер колектив всіляко підтримує і їх, цікавиться їхніми потребами і допомагає. У кабінеті директорки на державному прапорі залишилися пам’ятні підписи. Тут же лежить міна без заряду, бронежилет. Все це дарують воїни на згадку.
Щотижня Олена Петрівна їздить на передову. На цій війні вона втратила вже трьох зі своєї родини і, зокрема, рідного брата Павла. Тож всі захисники для неї рідні.
Пані Олена згадує, як починалася її волонтерська робота у перші дні війни. Спочатку очолюваний нею колектив власним коштом надавав допомогу хлопцям Божедарівської громади, які пішли добровольцями. Шили одяг, розгрузки, пекли за ніч тисячі пиріжків, збирали гроші на заправку авто, шукали відчайдушних водіїв, аби все переправити воїнам-землякам. За ці два з половиною роки Олена Бабіченко з водіями перетнули вже сотню блокпостів, побували на всіх напрямках від Херсону до Харкова і знайшли велику кількість друзів серед військових.
Серед всього, що везе пані Олена військовим, обов’язково є дитячі малюнки. Їх та вироби-обереги воїни зберігають і в особистому одязі, і в окопах, і в танках – як найтепліший, найщиріший привіт із дому.
«Я не зможу жити, щоб не відвідати їх, не поговорити, не допомогти. Бо їм головне — щоб їх вислухали, просто поговорили з ними, підтримали, — ділиться переживаннями директорка. — Напевне, ця війна зробила мене такою рішучою і вольовою. Бо доводиться стикатися з різними ситуаціями. І коли всередині вирують емоції, а сльози мимоволі просяться назовні, доводиться збирати волю в кулак і бути сильною. Я дякую рідному колективу ПТУ-71 за підтримку і всім жителям Божедарівської громади та інших населених пунктів, які не втомлюються допомагати».
Олена Бабіченко — лідерка і організаторка. Навколо неї тепер гуртується чимало помічників та помічниць і з Криничанської громади, наприклад, команди Алли Зікрач з Криничок, Анни Козачинської із Світлогірського, Тетяни Набоки із Червоноіванівки, а також Віктор Фургало, Тетяна Михалко, Галина Мамалига, Валерій та Юрій Кварцяні, Павло Сігнаєвський, Костянтин Петрушевський із Божедарівської територіальної громади. Щотижня вони збирають медичні препарати, турнікети, плетуть сітки, в’яжуть шкарпетки, виготовляють окопні свічки, пічки-буржуйки, готують їжу, і все це передають Оленою у найгарячіші точки. Життя навчило пані Олену бути зібраною, сильною, сміливою. Вона багато бачила і багато знає про будні хлопців та дівчат на «нулі». Про їхні потреби, страхи, мрії. Намагається всім своїм видом підтримати, вселити віру, намагається триматись у будь-якій ситуації. Та розповідь про загиблого у листопаді 2022 року брата Павла дається жінці дуже важко. 50-річний стрілець-снайпер 93-ої ОМБр Холодний Яр Павло Збаразький поклав голову під Бахмутом. У складі цієї ж бригади боронив Україну ще з 2014-го.
«Дуже жалкую, що мало говорила братові про те, як його сильно люблю, — розповідає Олена Бабіченко. — Я багатьох речей не знала. Він незримо опікувався мною. І багато того, що було, сприймала, як належне. А насправді за цим стояв Паша. Ми не завжди з ним бачились, коли я приїжджала з передачами від земляків. Але Паша дуже хвилювався за мою безпеку. «Ти обов’язково повідом, коли перетнеш межу Донецької області. Лише тоді буду спокійний», — казав».
Вона завжди у нього була Лєночкою. «Це ж моя Лєночка», — розповідав побратимам. Тепер так її називають Пашині друзі-військові, куди Олена Петрівна так часто везе колеса, генератори, продукти, все, що просять.
«Я тепер розумію, чому у волонтерів трапляються серцеві напади, чому вони раптово йдуть із життя, — ділиться Олена Бабіченко. — Це колосальна щоденна відповідальність і напруга. Не кожен і не кожна може витримати. Але коли приїжджаєш туди, коли зустрічаєшся з ними, пораненими, щойно з бою, розумієш, якою важливою для захисників є наша підтримка».
Вона продовжує щотижня готувати разом з однодумцями нові поїздки на фронт, туди, де стоять до кінця наші захисники і захисниці. А ще власним прикладом виховує підростаюче покоління. Прищеплює їм любов до Батьківщини, прагнення до розвитку і самовдосконалення. «Хай вчаться, хай їздять на різні конкурси, створюють нове, набувають досвіду, — із вогником в очах наголошує Олена Бабіченко. — Адже їм доведеться відбудовувати Україну. А це – відповідальна місія».
«Лиш той народ майбутнє має, який минуле пам’ятає, про сьогодення дбає». За таким принципом відбувається навчання в ПТУ № 71 в умовах військового стану. Наприклад, нещодавно бійці бригади спеціального призначення «Азов» провели у закладі навчання. Історія, домедична допомога, поводження зі зброєю – головні аспекти, на яких зупинилися. Аби навчити надати допомогу в першу чергу собі і ближнім. За словами директорки ПТУ, заняття пройшли на високому професійному рівні. Діти охоче брали участь у практичних заняттях та щиро вдячні військовим за науку.
На запитання «Що найважче у такій напруженій щоденній праці?» Олена Петрівна відповідає: «Найважче — втрачати…». І замовкає, перебираючи у думках імена тих, кого вже ніколи не побачить…
Наталя ДОЛГІХ
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес–клубом
