Від початку бойових дій на сході України 2014 року жінки стали до лав українських збройних сил і батальйонів добровольців. Проте від початку повномасштабної війни 2022-го їхня кількість збільшилася в рази: вони і зброю до рук беруть, і рятують життя побратимів і посестер.
Сьогодні наша розповідь – про багатодітну маму, медсестру-захисницю Любов Михайлівну Богдан із Новогурівки Божедарівської територіальної громади.
Народилась Любов на Львівщині, там познайомилися її батьки. Згодом родина вирушила на Дніпропетровщину. Так опинилась сім’я Степанії та Михайла Шибків у нашому Катеринополі. Тут у колгоспі «Аврора» мама Люби трудилась дояркою, тато — трактористом та водієм.
Дівчина закінчила місцеву початкову школу, Щорську десятирічку, медичне училище. Уже у 90-му році Люба стала працювати у Зорянському ФАПі, згодом у Катеринопільському.
Незабаром зустріла свого судженого — Сергія Богдана. Одружилися, народили трьох синів і через якийсь час оселилася у Новогурівці.
Люба завідувала медпунктом, трохи працювала у Зорянській початковій школі. Останнім часом трудилась у аптечному пункті Божедарівської лікарні.
Коли 24 лютого 2022 року розпочалась повномасштабна війна, Любові Михайлівні зателефонували з військкомату, запропонували поповнити лави військових медсестер.
Вона відразу погодилась. «Чоловік слідом за мною пішов захищати Україну», — розповіла Любов Михайлівна.
Вже 9 березня Люба із Сергієм були прикомандировані до спеціального полку при Міністерстві оборони України. А 15 березня Богдани були у Слов’янську. Люба працювала медсестрою, а Сергій разом з побратимами охороняли важливі об’єкти, виявляли диверсантів.
«Страшно, звичайно, було, — ділиться Любов. — Прильоти часто були. І треба зорієнтуватись що це: прильот чи відльот. Бо ж наші теж відповідали. Земля двигтить, гуде. А нам миттєво необхідно визначитись, чи це ворог — тоді в укриття, чи це наші жару дають — тоді від серця нам відлягає».
Згодом підрозділ, в якому служать Люба і Сергій, перевели у Миколаївську область. Вона в медичній частині служить, він – водієм. Транспортує поранених, доводилось і «двохсотих» вивозити. Набачилось подружжя Богданів за службу крові, горя, смертей.
«Війна дала мені багато справжніх друзів і безцінний досвід, — каже Любов. — Так, я — мама трьох дітей. І піти на війну було нелегким рішенням. Але я взяла на себе ризики та небезпеку, щоб захистити свою рідну землю та майбутнє своїх нащадків. Я дуже не хочу, щоб мої молодші діти, онуки блукали світом, шукаючи порятунку від цієї проклятущої війни».
Наша розмова з Любов’ю Михайлівною була з місяць тому. Вона скупо розповідала про звичайні військові будні. Охочіше — про рідних, любих серцю людей. Про синів. Старший у них дбає про енергетичну безпеку, бо працює у цій важливій галузі, середній — на господарстві. Адже і землю треба порати, і за худобою, пасікою дивитися. А найменший ще вчиться.
Скучають за ними безмірно мама і тато. А найбільше — за онучкою Алісочкою, донькою старшого сина Віталія. Дуже хочеться потримати дівчинку на руках, смаколиками побалувати, подарунками обсипати малесеньку свою квіточку. Може, буде це, як прийде по графіку час відпустки.
Хочеться Любі додому. Троянди у квітнику попорати, городину висадити і радіти щодня, як вона росте, наливається силою. Колись це станеться. І Любов Михайлівна із Сергієм Сергійовичем змінять військову форму на цивільне вбрання. А сьогодні вони там, на війні, щоб якнайшвидше прийшла перемога.
«Ми переможемо, тільки якщо мобілізується вся країна. І необов’язково всі повинні взяти до рук зброю. Мобілізація всієї країни — це коли кожна людина перестане думати лише про себе, а почне думати про військо, про тих людей, які вже два роки, а то й більше тільки мріють про дім, навіть про той город чи просто час, проведений із близькими. Багатьох вже не повернути, вони поклали своє життя за Україну, і ой як не хочеться, щоб це все було дарма», — зазначила військовослужбовиця ЗСУ.
Галина ЛИТОВЧЕНКО
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
