Цей невеликий дружній колектив жінок щодня збирається у Будинку культури, аби допомагати українським захисникам та захисницям на фронті. У колективі – переважно жінки старшого віку, які під час великої війни також хочуть бути корисними для ЗСУ. Вони плетуть маскувальні кікімори та сітки, щоб заховати від ворога техніку, бліндажі та окопи. Кожна з них прийшла сюди зі своїми історіями та тривогами, проте разом вони — значна підтримка для тих, хто захищає їхній дім.
Їх називають осередком «Світлих павучків Криничанщини». Серед них є багатодітні мами, швачки, прибиральниці, колишні вчительки, медсестри. Більшість із них не мали раніше досвіду в подібній роботі, але тепер кожен вузлик на сітці, кожен клаптик тканини — це маленький вклад у безпеку їхніх рідних, друзів і найголовніше — військових на лінії фронту.
Волонтерки працюють від самого ранку і до 12-13 години. В роботі у них одразу декілька процесів: одна група жінок нарізає тканину, друга готує матеріали для кікімор, всі інші – вплітають заздалегідь заготовлені нитки і смужки тканини у сітки-основи.
«У нас нині цілі черги на маскувальні сітки, — розповідає місцева волонтерка Валентина Ісканіна, яка організовує цю роботу з перших днів повномасштабного вторгнення, замовляє матеріали (тканину і сітку-основу) та шукає кошти на них. — Маємо багато замовлень від захисників. Тому й працюємо щодня і просимо усіх долучатися до цього процесу, бо рук катастрофічно не вистачає».
Нікуди правди діти: якщо раніше у лютому-березні 2022-го у фойє Криничанського Будинку культури було людно від бажаючих допомогти, то нині ці лави помітно поріділи.
«Нас тут тепер небагато, всього якийсь десяток набереться. Одні жінки. В таку тривожну хвилину не можемо залишатися вдома. Адже ворог вже на підступах до нашої області. І єдине, чим ми можемо допомогти, — це своїми руками плести», — розмірковує Антоніна Листопад.
Ось уже третій рік вона день у день ходить сюди працювати. Спочатку підтримувала у цій роботі свою доньку Валентину Ісканіну. А тепер вже й сама керує основними процесами виготовлення сіток, а ще – згуртувала навколо себе таких же однодумиць. Тепер тут щодня трудяться Надія Семещук, Ніна Мирошниченко, Таїсія Щур, Тетяна Носова, Віра Цаберяба, Людмила Риженкова, Любов Недоступ, Віра Харахоріна.
Жінки охоче запрошують усіх бажаючих: «Приходьте всі: хто вміє, хто не вміє — ми навчимо!» Таким чином, нещодавно до цієї команди долучилися ще Оксана Микитенко і Анна Звєрєва. Спочатку вони переживали, що не вийде у них так, як у досвідчених уже в’язальниць, але швидко увійшли у курс справи і тепер плетуть справніше за бувалих. «Ми вже й не вгонимося за ними», — посміхається Антоніна Листопад.
Спочатку сітки виготовляли з усього, що могли знайти: у 2022 році усі рибальські сіті зібрали по дворах і селах, перебрали горища і перерізали на смужки увесь старий одяг. Та поступово вийшли на новий рівень виготовлення масксіток. Уже два роки закуповують готові сітки-основи і тканину спанбонд, нарізають її і вплітають у вічка. Така сітка виходить досить легка і колір можна підібрати на різну пору року. А якщо намочило дощем, то струсили і все – сітка суха.
Маскувальні сітки плетуть різних кольорів. Навесні та влітку вони зелені, восени – жовто-коричневі, а взимку – білого відтінку. У багатьох волонтерок рідні на війні, тому вони завжди знають, які сітки зараз потрібні. Нарізати ножицями – важка праця. Аби полегшити жінкам роботу, до справи взялися і чоловіки. Так, підгледівши у ю-тубі відео про станок для нарізки спанбонда, Віктор Мирошниченко змайстрував такий і криничанкам. Тоді робота закипіла ще швидше. Пізніше вже удосконалений пристрій подарували волонтери з Івано-Франківська в знак подяки за те, що допомагають і їхній благодійній організації сітками.
Тепер жінки можуть вже самостійно з цим справитися: заклали рулон тканини, зафіксували на ножах – і перекручують. Так за кілька хвилин можна цілий рулон на довгі смужки порізати (раніше це забирало не один день). Потім розрізають на потрібну довжину. Тоді вже доводиться брати в руки ножиці, щоб поробити надрізи на смужках для зручного вплітання. Таку роботу можна взяти і додому. Тож до справи залучають вже чоловіків і всіх сусідів: перед телевізором у теплі можна неспішно все попідрізати. А на ранок – готовий матеріал для роботи.
Гроші на спанбонд і сітки збирають під час благодійних акцій, долучаються і земляки, несуть хто скільки може. Було, наприклад, таке, що Валентина Ісканіна оголосила терміновий збір на тканину у соцмережах. І вже за 4-5 годин назбирали потрібну суму і закрили питання. Але переважно для збору коштів влаштовують лотереї, бо потреба у сітках нині постійна.
«Є у нас і родина Зозуляків, які завжди передають таку потрібну річ, як мішковина. Її розпускають на ниточки і вже потім з них плетуть маскувальні кікімори, — розповідає Антоніна Листопад. — Усі ці процеси ми починали освоювати ще із колишньою директоркою Будинку культури Іриною Балог-Голіковою та її працівниками. Вони знайшли у закутках сцени і опори на сітки для кікімор, прилаштували дерев’яні рейки на стіну у фойє, аби плести маскувальні сітки великих розмірів. Нині Ірина служить у 151-ій бригаді ЗСУ. Вирішила, що там вона потрібніша. А колектив Будинку культури вже на чолі із Аллою Левицькою продовжує нам допомагати. Ось Роман Курцев станок налагоджує, ножі в ньому міняє, бухту тканини заправляє. Щось прибити, прикрутити, зняти, розвісити – це все до нього. Техпрацівниці Наталя Кравцова, Віта Маслік, Віра Мирошниченко, Світлана Тітенко нарізають тканину у вільний від роботи час або розбирають клаптики мішковини на нитки. Вони і підстрахувати нас можуть, якщо треба щось передати (чи матеріали комусь, чи вже готові сітки), бо ж ми не цілодобово тут».
На канікулах сюди і школярі забігають підсобити. Як ось, наприклад, 6-класник Криничанського ліцею №2 Іван Савченко.
Він і влітку тут допомагав, і всі осінні канікули. Цю ідею йому підкинула мама. Мовляв, як нудитися вдома, то краще вже піти добру справу зробити. Тож на канікулах щоранку Ваня на велосипеді мчить у Будинок культури. Досвідчені в’язальниці посадили його на плетіння кікімор, бо ж дитячі руки швидше справляються з таким процесом. Школяр залюбки сідає за справу, ще й розважає жінок веселими розповідями. «Він такий працьовитий, але й балакучий, не дає нам сумувати тут», — посміхаються ті. Іван і однолітків своїх запрошує долучатися до допомоги захисникам: у шкільну групу пише, коли йде плести сітки. Буває, що й приходять діти. А дехто із школярів бере роботу додому, як наприклад, брати Рома і Вова Масалітіни.
Знаєте скільки сіток вже сплетено «Світлими павучками Криничанщини» від початку повномасштабного російського вторгнення? Станом на 1 листопада 2024 року виготовлено 175 кікімор та 396 великих маскувальних сіток. За словами Антоніни Листопад, найбільшу маскувальну сітку вони плели навесні розміром 10 на 15 метрів. Аж 3 штуки таких зробили на запит військових, щоб прикривати велику техніку. Зараз переважно плетуть трохи менші — 7 на 12 м. Плетіння маскувальних сіток — це кропітка робота. Проте ніхто не нарікає. Навпаки: радіють, що можуть допомогти захисникам.
У минулому році прийшла сюди допомагати і переселенка Людмила Анатоліївна з Авдіївки. Вона приїхала у наш край лише з ключами від дому і документами. Каже, що хоче теж підтримувати військових, хоча б у такий спосіб.
А Любов Недоступ із Криничок вже півтора роки плете сітки в осередку «Світлих павучків». Її син Ігор зараз – військовий зв’язківець. Цього року пішов на війну добровольцем, після злагодження потрапив на куп’янський напрямок. Вдома його чекають дружина і двоє діток. А мама всіма своїми силами старається допомогти ЗСУ. Крім сина, у Любові ще й племінник на війні. Після підготовки на військових навчаннях за кордоном воював у найгарячіших точках, був поранений. Пролікувався у госпіталях і продовжує служити. «Я тільки так можу підтримати і своїх хлопців, і всіх військових, — зізнається пані Любов. — Своїми руками. І молитвою».
Не змогли стояти осторонь спільної справи і жінки із Дружбівського старостату. Тут майже у кожній родині хтось на війні. У Світлани Павлівни Антонюк, яка і зібрала команду, двоє синів служать. Тож тепер і в Дружбівському закладі культури плетуть сітки та передають їх у Кринички.
Активно допомагає і родина Мріль-Буткових, яка оселилася у Дружбі у 2014 році, коли виїхала з буремного Донбасу. Тато Олексій був учасником антитерористичної операції. І нині знову захищає Батьківщину у лавах ЗСУ. Мама Тетяна виховує 4-х діток і разом з ними плете сітки. Досить вагомо допомагають дружбівці і коштами на витратні матеріали: вже неодноразово передавали по 15-17 тис. грн, виручених на благодійних ярмарках.
Готові сітки Валентина Ісканіна відправляє військовим Новою поштою або вони самі за ними приїздять. Часто криничанські сітки передають захисникам наші волонтер/к/и – Вікторія Коваленко з Українки, Олена Бабіченко з Божедарівки, Антон Науменко з Криничок, Наталя Дзюра із Світлогірського, Анна Полюшко з Аулів та інші. Так, за останні 2 тижні майже 2 десятки сіток роз’їхалися на різні напрямки. За словами Валентини, зараз дуже багато запитів на різні розміри. А ще й зима на носі. Захисники просять на техніку і бліндажі. Листя вже опадає, а тому все важче стає сховатися.
Мотивують волонтерок воїни, які дякують за допомогу. На стіні у соціальній кімнаті висять прапори частин, яким вони допомагають, — свої побажання на них залишили 25-та бригада, 93-тя, 54-та, 57-ма, 114-та, 3-тя штурмова та ін. Вони надсилають фото- і відеозвіти із зворушливими словами: «Наші дорогі дівчата! Дякуємо вам за вашу роботу, допомогу, підтримку. Сітки, що ви плетете, необхідні нам для маскування військової техніки та споруд, аби прикритися від розвідки противника. Цінуємо все, що ви робите для нас. У свою чергу робимо все можливе і неможливе для наближення нашої перемоги».
Хіба можна читати такі листи без сліз? Хіба можна після цього припиняти допомагати? Відповідь очевидна. Тому «Світлі павучки Криничанщини» щиро дякують усім колективам, які допомагають створювати маскування для наших захисників. Це і працівниці дитячого садка «Сонечко» (які постійно передають кошти на матеріали), і Криничанських ліцеїв № 1 і № 2, газового господарства та ін. Кожен і кожна з нас робить свій вклад у перемогу.
«Людей нині не вистачає, ви ж самі бачите. Важко, важко фізично, морально, але приїжджають військові, дякують. І ми розуміємо, що не кинемо цю справу до нашої перемоги», — розповідає багатодітна мама Анна Звєрєва, яка тепер не уявляє своїх днів без команди «Світлих павучків».
Щодня їхні руки зайняті монотонною, але важливою роботою. Вони розрізають тканину на тонкі смужки, підбирають потрібні кольори, щоб готова сітка непомітно зливалася з пейзажем. Робота часто непроста: у приміщенні холодно, руки натираються до мозолів, втома дається взнаки. Та жінки підтримують одна одну: хтось приносить теплий чай, хтось жартує, розповідає історію. Вони співають, читають вірші та мріють, щоб настане день, коли їхні сітки більше не будуть потрібні.
Наталя ДОЛГІХ, “Нові рубежі”
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес–клубом
