Ця розповідь від нашої постійної читачки Надії ЩЕРБАК із Червоноіванівки про українську жінку, поетесу, волонтерку, людину великого серця, уродженку села Новоукраїнка Донецької області Катерину Вікторівну ПЕРЕТЯТЬКО. Вона втратила дім, село, малу батьківщину, яка зараз окупована «орками», проте не втратила віру й надію. Катерина не впала у страх і відчай, переболіла душею і впоралася з новими страшними реаліями сьогодення, знайшла сили жити і творити далі.
У її віршах твердість духу, любов до рідної землі, безперечна віра у перемогу, добро і сподівання на мирне життя в Україні.
Ще будучи вдома на Донеччині Катя разом з чоловіком Миколою Миколайовичем допомагали військовим, волонтерам. Подружжя поселило в своїй оселі наших захисників, а самі переїхали на Дніпропетровщину, бо вже не можна було лишатись у рідному селі.
“Я вдячна долі, що звела мене з цим чудовим подружжям. Вони – підтримка один одного, один світ на двох, як влучно сказала Катя в своєму вірші «На пристані надії», присвяченому 50-річчю подружнього життя. Бажаю їм любові, взаєморозуміння, поваги, міцного здоров’я, надії на перемогу і повернення додому. Вони пишаються своїми дітьми, онуками, правнучкою Віталіною, — розповідає Надія Щербак.
З цією привітною щирою жінкою я познайомилася у Верхньодніпровському санаторії «Славутич». Розговорилися і я запитала їх з чоловіком, звідки вони приїхали на оздоровлення.
— Та ми переселенці, як тепер кажуть, внутрішньо переміщені особи, з-під Вугледару, — сумно сказала Катя.
— Ми тепер безхатченки. Були господарями на своїй землі,та війна забрала все. Зараз маємо тимчасовий прихисток у невеликій хатині на Верхньодніпровщині, — сумно додав Микола.
А до цього вони мешкали майже два роки у селищі Межова. Там вони і своє золоте весілля зустріли. А мріяли, що це буде вдома у колі рідних, друзів. Війна не дала цим мріям здійснитися. Як каже Катя, найкращі друзі вже ніколи не повернуться в рідні домівки. У Межовій залишилася і її мама, яка померла у віці 100 років і 4 місяці.
Свої вірші Катя почала писати у віці 60 років, коли почалася війна. За час повномасштабного вторгнення з-під її пера народилось 67 віршів і 9 гуморесок. У них сум за рідним селом, подругами, з якими співала на кожному концерті в сільському будинку культури.
— Ми вже так втомились від війни, яка вже одинадцятий рік триває на Донеччині. Хочеться миру і Перемоги нашій Україні. А ще дуже хочеться зайти в свою домівку, де все найрідніше, зроблене своїми руками, — ділиться Катя.
Катерина Перетятько випустила у світ дві збірки віршів «Осінній сад» та «На пристані надії». У червні минулого року у місті Дніпро у Будинку мистецтв відбулася їх презентація. За організацію творчого вечора Катя дуже вдячна начальнику Вугледарського міського відділу культури Валентині Василівні Чумаковій, а також Ользі Володимирівні Ландарь, організаторам зустрічі.
— Збірка «На пристані надії», як і перша «Осінній сад», — багатогранна. Гуморесок мало, бо й радощів мало, — розповідає Катя. – Тематика віршів залежить від подій в Україні, на фронті. Але, незважаючи на війну, першими у книзі вірші-спогади про рідне село. Я вдячна Богу за те, що «осінь життя» подарувала мені можливість на початку війни на Донеччині поринути в інший світ – незвіданий, невідомий до цього часу – світ поезії.
Коли її запитують, чи зробила вона закордонний паспорт, відповідає:
— Я люблю Україну з її звичаями, традиціями. І сподіваюсь, що попри всі випробування Україна буде єдиною, непоборною, незалежною, а імена патріотів золотими літерами будуть вписані в історію нашої держави. Вже 9 років у своїх віршах Катерина Перетятько звеличує свою малу батьківщину, її захисників, пропускаючи через власне серце чужий біль, розпач, страждання. І неймовірну віру у світле майбутнє нашої України. Успіху тобі, Катю, у цій дуже потрібній праці.
До вашої уваги кілька поезій Катерини Перетятько
Написала листа до російських беріз Українська червона калина. І здригнулась земля від печалі і сліз, Ці слова, мов остання краплина. «Скільки, Боже, скажи, нам ще хрест цей нести? Скільки крові пролить іще треба, Щоби нації цвіт поза інші світи Не злітав до блакитного неба? Чи не жалко людей, що у жерлі війни У чужому залишаться краї? Гинуть в пеклі і ваші брати і сини, На війні, на крові заробляють». Так і досі вона до загину кричить, Та оглохли берези, не чують. А сичі-віщуни скільки літ не мовчать, Над землею недобре віщують… Вже захрипла калина кричать на весь світ, І в беріз вже криваві сльозини, Тільки смерть не лишає тієї землі, Що всім серцем так любить калина.
МОЛОДИЙ КАПІТАН Присвята Андрію Кизило, позивний «Орел», загинув в бою під Авдіївкою 3 липня 2015 року Неможливо заснуть! Як цей біль пережить? Дуже близько війна – За плечима. А у мене в очах До сьогодні стоїть Хлопченя з голубими очима. А на землю до нас Скоро прийде весна. Зійдуть проліски ніжні у лісі. Та ясні оченята закрила війна Вже ніколи вони не засвітять. Світлі мрії, як грім, Обірвала війна – Це для рідних біда незлічима. Вічна пам’ять тобі, Молодий капітан, З голубими, як небо, очима.
РІДНЕ СЕЛО Сниться рідне село, Та старенька, ще батьківська хата. Там дитинство пройшло, У сусідів тиночок-загата. Сняться часто мені Наші вулиці рідні до болю. Хоч тепер уві сні, Там зустріла колись свою долю. Сняться часто батьки, Де збиралась щаслива родина… І брати, й невістки, І пісні-українські перлини. Там, у ріднім дворі Виряджала у світ мене мати. Осокір на зорі, Наш стоїть трішки згорблений тато. Сниться рідне село, Не зруйновані ворогом хати. Як раніше було, Виглядає в вікно наша мати. Сниться хата моя, Золотий осокір дожидає. Величезна сім'я… В небесах вже матуся літає. Боже, дай мені сил Цю жахливу війну пережити. Нашим воїнам — крил, Щоб від мотлоху землю звільнити! 01.12.2023 р.
