Галина ЛИТОВЧЕНКО, головна редакторка “НР”
Він загинув ще 24 вересня. А поховати Володимира Годонюка з Биково змогли лише 22 листопада. Тобто, цілих два місяці рідні нашого земляка знали, що його вже немає на цьому світі з нами, але не могли передати тіло землі. Бо це було неможливо…
Стільки люду прийшло проводжати Героя в останню путь! Прийшли, бо запам’ятався він їм і добрим, і вмілим, і мужнім, і справжнім.
Добрим, бо не маючи власних дітей, міг запросто обдарувати дарунками, морозивом сусідських. Вмілим, бо маючи хист будівельника, скільком биківчанам щось збудував, підремонтував, полагодив. Мужнім, бо не ховався, а сам пішов захищати Україну, як призвали брата Олександра до війська, коли ворог напав конкретно на нашу землю. Справжнім, бо такі вони і є селянські хлопці: вміють усе. Наче тихі, смирні, доброзичливі. А тільки не треба їх чіпати. Не треба посягати на їхнє. Бо тоді зметуть, зітруть на пил, себе не пожаліють заради рідного, нашого українського.
Я ніколи не знала Володимира Годонюка. Але з того, що почула від земляків, зрозуміла: гідна, щира була людина. Це щастя, писати про гідних. З болем, сумом, сльозами, печаллю. Які стоять там на нулі. Які у багнюці, холоді, без належного забезпечення боронять нас.
Одним із них був Володимир Годонюк. Про нього розповіли директор місцевого освітнього закладу Марина Алтухова, Биківський староста Оксана Беспала, його рідні — невістка Людмила та брат Віталій. Годонюки ще й досі не можуть оговтатися від похорону. І говорять, говорять, відшукуючи найдобріші, найтепліші слова про те, яким був їх брат…
Він народився 1974 року. Брати Годонюки рано втратили батьків. Тож трималися всі купи, пробивалися у житті працею, правдою, добром. Вони були дружньою, працьовитою родиною. Не надіялись ні на кого. Самі прагнули забезпечити себе і роботою, і всіма благами. Були майстровитими, знались на будівництві. Віталій Годонюк каже, що немає в селі обійстя, де б Володимир не приклав своїх рук. Разом вони прикладали — Віталій, його дружина Людмила, Володимир. Трудились і мріяли, як син, а Володимира хрещеник, Владислав буде у них прорабом. Бо ж три вищі освіти хлопець здобув, зокрема економічну і юридичну. Але, коли почалась війна, як і його дядьки Володимир та Олександр став воїном 25-ої десантної.
Дядько і хрещений батько потурбувався, щоб Владик був екіпірований з голочки. Сам проконтролював усе спорядження хрещеника, відпросившись на день із служби. Щоб був молодший Годонюк, як і старші Годонюки Володимир та Олександр підтягнутий, одягнутий і взутий, як і належить воїну-захиснику.
— Він, як власного сина, любив нашого, був справжнім хрещеним батьком, турбувався за нього завжди, пишався ним, оберігав, — каже Віталій. І додає: — Брат знав, куди йде. Розумів, що всяке може трапитись. І нас готував до цього. Радив, як діяти в тій, чи іншій ситуації. Просив не розгублюватись, а триматися купи, допомагати один одному. Він часто дзвонив нам, був завжди поряд душею.
— Ми разом переживали всі радощі і біди, — каже Віталій. — Рано втративши своїх, Володимир завжди прагнув допомогти батькам моєї дружини Людмили. Так вийшло, що своєї родини у Володимира не було (був одружений, та не склалося). Тож він до нас тулився. Допомагав, турбувався, за Владиком ходив, як за рідним. Умів бачити красиве, жалів і любив усе живе — котів, собак. Дуже любив прикрашати і наше, і своє обійстя. Трояндами, усякого роду рослинами. Тільки десь щось з’явиться, вже й агітує Людмилу, мою дружину, поїхати придбати. Хоч і не дуже багато часу на це мав. Бо ж більше по людях робили, замовників було чимало, нікому старались не відмовити. А вдома, то так, уривками… Для душі, для краси, для радості…
І все ж і сусіди, і друзі, яких Володимир мав дуже багато, згадують його як дуже хазяйновитого господаря, щедрого, хлібосольного, чепурного, який придбавши будинок, зміг облаштувати і оселю, і подвір’я красиво і затишно. Односельці розповідають, що він був добрим сусідом, справжнім патріотом села, любив і тягнувся до красивого, сам створював красу. Та попри доброту, сердечність, щирість, мав Володимир справжній чоловічий характер захисника, воїна, будівничого. Таким, певно, запам’ятали його і бойові побратими, підлеглі відділення вогневого ураження штурмового взводу однієї з військових частин.
Невимовним болем для односельчан є тепер садиба Володимира Годонюка. Доглянута, ошатна, і … осиротіла. Ще й досі, квітують на ній його улюблені троянди. Ніяк не хочуть квіти здаватись холодам. Ніби чекають з далекої дороги свого господаря…
Від дзвінка до дзвінка живуть його рідні, молячи Бога захистити інших Годонюків – воїнів, які продовжують справу брата, хрещеного батька, односельців, усіх, хто нині на передньому краї. Молимось за них і ми. Щомиті, щодня, дякуючи за мужність і можливість жити.
