Війна не обирає, кого калічити, і не питає дозволу. Вона вривається в життя, ламає долі, забирає найцінніше. А якщо пощастило вижити після страшних поранень, буває, що відбирає і можливість жити повноцінно. Боротьба за це Миколи Федяченка з Червоноіванівки триває навіть після повернення додому з пекла, коли стихли вибухи. З війни він повернувся без ноги, одна рука не функціонує і його тривалий та виснажливий шлях реабілітації тільки починається.
У мирному житті Микола був звичайним хлопцем з українського села. Його життя текло розмірено і зрозуміло: робота механізатором у ТОВ «Україна», допомога батькам по господарству, зустрічі з друзями, мрії про власну сім’ю та будинок. Він не прагнув подвигів, просто жив і працював, як сотні тисяч інших українців. Правда, у 2018-му підписав 3-річний контракт. Тоді у складі 25-ої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади пройшов Донеччину і Луганщину. Згадує про побратимів і розповідає, що йому дійсно подобалося служити у цій бригаді. Якби там важко не було, та вміли підтримувати один одного, навіть веселити.
Нині ж за усмішкою цього 32-річного чоловіка ховаються страшні спогади. Коли у липні 2024 року отримав повістку, знову потрапив у свою рідну «25-ку». Після бойового злагодження, розподілу, їх направили на Покровський напрямок. У ті дні вони мали йти на штурм якогось села, але вночі їх відправили зовсім в інший бік. А зранку, тільки почало сходити сонце, запрацювали ворожі міномети, налетіли дрони. Так, під обстрілами швидко зайшли в лісосмугу. Приїхали медики, забрали 200-300-х і поїхали. Микола пам’ятає, як почув, що захрустіли гілки, інтуітивно прикрився. І тут вдарив FPV-дрон.
«Я відкрив очі, відчуваю, що тіло вогнем горить, побачив розбиту ліву ногу, прямо кістки. А у правій відчувалися уламки, — згадує Микола. — Якби не мій побратим Сашко, я б, мабуть, навіки там залишився. Разом з іншим хлопцем вони підбігли до мене, відтягли подалі і сховали між дерев. І це був порятунок мого життя. Бо одразу ж влучило саме туди, де я щойно лежав».
Понад 9 годин Микола пролежав із накладеними турнікетами. Його змогли забрати бронею тільки, коли стемніло. Доставили на стабпункт, звідти на евакуацію. Спочатку ліву ногу довелося ампутувати до коліна. Прокинувся вже у Дніпрі. Там і зробили остаточну високу ампутацію ноги. 30 серпня його доставили медичним потягом вже у госпіталь на Київщину.
Три з половиною місяці йому робили оперативні втручання, формували культю для майбутнього протезування, рятували і праву ногу, і праву руку. Весь цей час поряд з чоловіком була дружина Настя. Разом із свекрухою Тамарою вони по черзі чергували у лікарні, допомагали йому.
Миколу виписали додому 16 січня цього року. У Червоноіванівці на тата чекала малеча — 3-річний синок Сергій та 6-річна донечка Мілана. Батько тривожився, як діти відреагують тепер на нього нового. Але зустріч була радісною.
«Вони одразу підбігли, обійняли, адже так скучили», — посміхаються і Микола, і дружина Настя.
Відтепер на тендітну дружину лягло багато справ: до турбот по домашньому господарству, вихованню дітей додався догляд за чоловіком та оформлення усіх документів, щоб отримати йому групу інвалідності. Вона розповідає, що у висновку лікарі відзначили, що Микола може пересуватися на милицях за допомогою рук. Але біда в тому, що права рука поки що не дієздатна, і Микола не може самостійно пересуватися навіть на кріслі колісному, яке йому знайшли волонтерки Наталя Дзюра та Тетяна Набока. І дружині доводилося знову ж таки самій возити чоловіка. Добре, що свекри живуть неподалік і завжди допомагають у всьому. Але ж треба якось пристосовуватися і жити далі.
Про тяжке поранення Миколи Федяченка дізналися ветерани правоохоронних органів Олександр Корень і Віктор Мирошниченко, які колись працювали разом з його батьком Андрієм Івановичем. Вони вирішили, що діяти потрібно негайно. Заручившись підтримкою керівника БФ «Сприяння 25-ій окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді» Віктора Кучинського, почали шукати візок із електроприводом. Знайшов і передав його меценат-благодійник з Київщини Павло Полупан, з яким Віктора Мирошниченка пов’язує давня дружба. Із запропонованої у Львові партії гуманітарної допомоги обирали крісло саме для сільської місцевості. Тепер Микола має змогу самостійно пересуватися навіть по подвір’ю, по вулиці. Керувати кріслом досить зручно, здоровою лівою рукою він тільки натискає невеликі кнопки на пульті, який знаходиться на підлокітнику.
«Це реально поки що вихід для нас, — ділиться дружина захисника Анастасія. — Щоб вирішити питання з протезуванням, нам необхідно їхати на первинне обстеження у Львів. А це, звісно, теж проблема. Потрібно шукати можливості, як туди добратися, щоб Микола міг перенести таку дальню дорогу. Нас поставили на облік на безкоштовне протезування ще у січні. Хоч і ампутація ноги дуже висока, лікарі запевняють, що це можливо. Тому будемо пробувати».
Сьогодні Микола вчиться жити заново. Він освоює крісло, робить перші, нехай і непевні, кроки до самостійності. Він розуміє, що ніколи не буде таким, як раніше, але це не означає, що його життя закінчилося.
Поки що родина Федяченків оформляє усі необхідні для групи інвалідності документи. Це питання тримають на контролі і ветерани-правоохоронці. Олександр Корень особисто звернувся до головного лікаря Кам’янської лікарні, щоб розпитати, як ідуть справи, чим ще можна підсобити.
Так, попереду дуже тривалий і виснажливий період реабілітації та протезування. Чимало наших воїнів повертаються додому з інвалідністю і купою нагальних проблем. Але сподіваємося, що і земляки-червноіванівці допомагатимуть своєму захисникові Миколі Федяченку по можливості жити повноцінним життям, і місцеві органи соціального супроводу ветеранів подбають про нього та інших таких же хлопців з Криничанщини, які не злякалися, не втекли, а пішли давати відсіч російським окупантам, але поплатилися своїм здоров’ям.
Наталя ДОЛГІХ, “Нові рубежі”
