Чи помічали ви, як щоранку мчать на своїх велосипедах соціальні робітниці Криничанської громади? Щодня вони поспішають приготувати їсти, зробити покупки, попоратися по господарству. Ні, не собі. Одиноким людям, які не в змозі зробити це самостійно. Їх чекають, бо вони дарують спілкування, турботу, відчуття, що ти потрібен/потрібна. Про роботу однієї з таких робітниць КЗ «Центр надання соціальних послуг» Криничанської селищної ради Наталії Сергієнко розповідаємо вам сьогодні.
Як зазначає директорка «Центру надання соціальних послуг» Альона Стародубцева, професія ця порівняно молода. Про неї пишуть рідко, а між тим, люди, які в ній працюють, рятують життя і вчать життю одночасно. Вони надають соціальні послуги жителям і жителькам громади, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги. Нині у центрі працює 24 соціальні працівниці та діють два відділи: соціальної допомоги вдома та соціальної роботи. Відділ соціальної допомоги вдома обслуговує одиноких старших людей, малозабезпечених, людей з інвалідністю 1-2 груп.
Соціальна робітниця Промінського старостинського округу Наталія Сергієнко хоч і працює у комунальному закладі лише другий рік, але за цей нетривалий термін вже встигла завоювати авторитет і повагу серед своїх підопічних. Вона обслуговує 11 стареньких і самотніх людей. У більшості з них є рідні, але вони проживають далеко. Чи не єдиною їхньою рідною людиною на даний момент є саме Наталія Вікторівна. У понеділок та четвер вона поспішає до підопічних у село Промінь. У вівторок і п’ятницю — в Єгорівку. На середу у неї заплановані відвідини найстарших її підопічних: 92-річної Ганни Блажко та Марії Чехович, якій вже теж під 90.
Наталії Вікторівні часто допомагає її чоловік Дмитро Іванович. Відповідальну роботу дружини повсякчас підтримує, розуміє і підсобляє їй у всьому. Хоч соціальні робітниці і мають у своєму розпорядженні велосипед, але частіше доводиться долати чималі відстані, та й часу, який виділяється на обслуговування підопічних, замало. Тому пані Наталію підвозить на авто її чоловік. Цим вона і час на проїзд економить, і може більше побути зі старенькими. Бо працює не для «галочки» – зробила, мовляв, усе необхідне з переліку, та й годі, – а намагається додати родинного тепла.
Перелік робіт у соціальної робітниці чималенький: і в будинку прибрати, і випрати щось, і попрасувати, і щось смачненьке приготувати. Наталія Вікторівна часто везе своїм підопічним гостинці і від себе — то пиріжків напече, то тістечок. А вони радіють тим смаколикам, мов діти. А найбільше — увазі та повазі. За ці два роки і Наталія Вікторівна прикипіла душею до своїх підопічних, і вони без неї не можуть. Виглядають її з нетерпінням, дні рахують, коли їхня Наталочка прийде наступного разу.
І не стільки для того, щоб допомогла по дому чи господарству, а щоб просто поговорити з доброю людиною. Розповідають їй все: про дітей і онуків, які не поряд, про гарячі новини з телевізора, які нині щодня душу крають. А ще, трапляється, й про те, що наснилося. Радяться також, чи пити ліки, про які почули в рекламі, чи краще все-таки порадитись зі своїм сімейним лікарем.
У Наталії Вікторівни на всі ці запитання завжди є відповідь, порада. Вона уміє вислухати стареньких, поговорити з ними. Бо це для них, переконана, найголовніше. Тож, як тільки приходить до них, ще з порогу запитує: «Що тут у вас новенького?» І так за розмовами жінка встигає і підтримати, і всю необхідну домашню роботу переробити: город прополоти, моркву та буряки прорвати, квіти в садку пополивати і т. ін.
Від однієї жінки пані Наталія поспішає до іншої. А там, дивись, вже консервує, розсаду висаджує. А ще встигає води наносити з колодязя, у магазин сходити по продукти. Старенькі довіряють Наталці і за комуналку проплатити, і ліки придбати, а за потреби — ще й продовольчі та товари побутової хімії.
За ці роки вона стала чи не найріднішою для самотніх стареньких, та й сама вже не уявляє свого життя без цієї роботи. Пані Наталю можна зустріти за будь-якої погоди – хоч у літню спеку, хоч у зимовий мороз. Подекуди дорога дуже складна, особливо взимку, коли позамітає шляхи, адже доводиться долати по кілька кілометрів пішки. Але вона не нарікає, бо всім серцем прикипіла до своїх дідусів і бабусь, їде до них кожного дня, бо знає, як їм важко без допомоги та доброго слова.
І окрім того, що вона забезпечує стареньких необхідними продуктами та ліками, допомагає з хатньою роботою, ще й налаштовує такий собі місток між бабусями та дідусями із зовнішнім світом, розповідає новини. Просте людське спілкування – це те, чого так не вистачає самотнім людям і часто це, мабуть, найдієвіші ліки від старечих хвороб. Тому, мабуть, і сприймають її старенькі як подругу. Сам факт того, що хтось відкрив двері у хату – це вже для них свято. Про них не забули, вони не одинокі, комусь вони потрібні. Комусь можна розповісти про своє, від когось почути останні новини, випити з кимось чаю.
Увечері заморена, але задоволена Наталія Вікторівна поспішає додому до своєї родини. Любить, коли вся рідня збирається разом: чоловік Дмитро Іванович, доньки Аліна і Анастасія та онучок Марк.
Він – найбільша втіха для неї. Вони й у футбол грають, і вареники ліплять, і в саду відпочивають. А ще разом малюють. У 2006 році на районному конкурсі «Вчитель року» Наталія Сергієнко стала переможницею. Тоді вона викладала образотворче мистецтво. Є у Наталії і хист до кулінарії: свого часу і торти на замовлення випікала. Сьогодні з новою роботою не встигає це робити. Але радує випічкою на свята своїх домашніх.
«Мені часто телефонують у неробочий час. Бо ж мої підопічні старенькі часом просто потребують доброго слова чи поради, — розповідає Наталія Сергієнко. — А я намагаюся теж тримати себе в тонусі, не «розкисати» від їхніх нарікань. У мене немає якогось рецепту, як боротись із вигоранням. Мене рятує моя власна сім’я. Я повертаюсь додому і відпочиваю там душею. Коли багато і часто стикаєшся з людським болем, починаєш більше цінувати те, що маєш. І власні негаразди починають здаватись не такими вже й серйозними».
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
