Любов Костянтинівна Ріпка родом з Барвінка. Понад пів віку жінка мешкає у Новоселівці. Свого часу була секретарем сільської ради, потім трудилася у місцевому колгоспі ім. Леніна. Майже усе своє життя там же пропрацював і її чоловік Олександр Іванович. Уже 20 років минуло, як пішов у засвіти. Разом подружжя народило та виховало двох чудових доньок. Старша Наталя нині мешкає у прифронтовій зоні, у селищі Просяна Синельниківського району, що за 40 кілометрів від нинішньої лінії фронту. А молодша Світлана проживає у Кам’янському.
Нелегко доводиться Любові Костянтинівні без чоловічих рук. Та вже звикла, призвичаїлась. Для жінки не так страшно виморитись фізично, як морально. Бо, як у кожної мами, бабусі, болить у неї душа за доньок, їхні родини, трьох онучат та чотирьох правнуків. А також за молодих хлопців, односельців, які нині боронять Батьківщину, свою країну у нерівному бою з віроломним ворогом. За усіх захисників і захисниць, кого знає і з ким не знайома.
З Любов’ю Костянтинівною доньки зв’язуються щодня. Розповідають, як справи, стараються заспокоїти матусю тим, що у них все гаразд. У Наталії чоловік Юрій Патенко з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист Батьківщини, пішов на фронт добровольцем. Нині 59-літній захисник воює на Донецькому напрямку. А Наталія переймається долею знайомих і не знайомих їй людей, місцевих мешканців Просяної. Вона вже третій рік волонтерить. Спочатку допомагала переселенцям, які, тікаючи від війни, зупинялися у їхньому селищі. А тепер настали часи, що вже треба надавати допомогу і самим просянівцям. За освітою Наталія енергетик, та війна розкрила у ній нові здібності: жінка з 2022-го почала писати вірші.
Якось у розмові з мамою, Наталя запитала її, а що, якщо вона особисто звернеться до своїх колишніх односельців-новоселівців, де її добре знають і пам’ятають, з проханням допомогти. Любов Костянтинівна підтримала ідею.
І вже наступного дня Наталя розмістила у новоселівській групі Фейсбуку таке звернення: «Доброго дня, дорогі мої земляки! Вимушена звернутися до вас за допомогою. Так склалося, що селище, де я нині проживаю, знаходиться у прифронтовій зоні. Фронт від нас за 40-50 км. Це дуже страшно, коли гуркоче і літає. І коли бачиш очі змучених військових, цивільних, яких вони привозять в авто. Люди голі, босі, без нічого. А що можеш дати, коли хоч самому б втекти від того жаху… Хочу сказати, що з 2022 року ми дуже виснажилися (не можу підібрати інше слово) в плані одягу, посуду, меблів, побутових речей. У нас є волонтери, я і сама допомогаю, бо мій чоловік теж воює з перших днів війни. Та війна триває, тому мусимо допомогти всім…»
Наталя зверталася до своїх однокласників, шкільних та друзів дитинства, знайомих і не знайомих людей. Наголошувала, що це крик душі. Вона конкретно розписала, у чому мають нагальну потребу. На даний момент дуже потрібні ковдри, можна ватяні, які не шкода, матраци, подушки. Нехай речі будуть і не нові, головне, що вони зможуть зігріти наших захисників і захисниць, переселенців. А ще необхідні ліки від застуди, спреї від нежитю та кашлю.
Уже наступного дня новоселівці почали дружно зносити, хто що міг, до Степанівського Будинку культури та Новоселівського старостинського округу. З усіх незрозумілих питань телефонували Любові Костянтинівні. І вона, як кажуть, “розрулювала” усі проблемні моменти.
А тим, у кого не було змоги самостійно доправити зібрані речі, продукти, ліки, на допомогу приходив староста Тахір Акбарович Муйдінов, він усе звозив у названі місця.
І вже за відносно невеликий термін новоселівці гуртом зібрали понад 700 кг допомоги. До цього долучися Лідія Кудрявцева з Червоного Яру, Олена Іванівна Кирсань, Віта Василівна Какуша, Ірина Олександрівна Кирсань з Новоселівки, Наталя Василівна Костюк, Віра Михайлівна Додон, Ніна Савівна Загорулько зі Степанівки, Людмила Василівна Бабенко з Барвінка, Юлія Єрмакова з Рогівського, Тетяна Костянтинівна Павліченко, Ігор Миколайович Шевчук, Лариса Іванівна Ульянченко та родина Тахіра Акбаровича Муйдінова. Чимало дитячих речей, ліків, смаколиків привезла і молодша донька Любові Костянтинівни Світлана Деркач (Ріпка). Її чоловік Юрій воював на Запорізькому напрямку. Його комісували через численні поранення та контузії. Та родина Деркачів і досі живе у тих воєнних реаліях: чим може постійно допомагає і військовим, і переселенцям.
Увесь зібраний новоселівцями вантаж переправили Новою Поштою у Просяну. Фотозвіти про отриману допомогу Наталія виклала у групі.
Олена МУШИК, “Нові рубежі”
