Війна безжальна і ненаситна, продовжує забирати життя українців. І цивільних, і військових. Ніхто не знає, куди прилетить цього разу. Тільки ворог про це відає, плануючи чергове звірство. А тим, що ми є, завдячуємо нашим захисникам. Стільки їх заплатило за наше життя своїм. Серед них і Олександр Куліш із Затишного. Днями вже рік минув, як не стало Саші. Йому навічно тепер 29. Його мама Ольга Петрівна Куліш не може змиритися із тяжкою втратою. І це зрозуміло. Дуже тяжко, протиприродно матерям хоронити синів.
Недавно жінка завітала до редакції, щоб замовити «Пам’ять» синочку. Про нього газета розповідала 14 квітня 2023 року у матеріалі «Як із пташенят виростають соколи».
Ольга Петрівна згадує день, коли почалась війна. Саша ще спав. Повідомляючи цю страшну звістку синові, вона вже знала, що він стане на захист. І ніяка сила не змусить його зробити інакше. Так і було. 11 березня 2022 року його мобілізували як добровольця.
І почались безкінечні дні і ночі тривоги й очікування для мами і для всієї їхньої родини, в якій залишились одні жінки.
Олександр служив у інженерно-саперних військах, був у найгарячіших точках. Останню фотографію прислав 31 березня. Того ж дня під Білозерівкою на Луганщині під час бойового завдання його з побратимами накрило мінометним вогнем. Тяжко пораненого Сашу евакуювали у польовий госпіталь. Рятували, але… 1 квітня захисника не стало.
Як у сні, прожила цей рік без Саші Ольга Петрівна. Тривожному, безпросвітному. Через 7 місяців на війні загинув двоюрідний брат Саші — затишнянець Дмитро Клюшник.
— Діма на відміну від Саші служив строкову, був старшим. Ось на цьому фото вони удвох, як Дмитра в армію проводжали. Саша у нього на плечах, — розповідає мама. — Двох братів війна майже одночасно забрала. У Діми двоє діток лишилось. А у мене від Саші нікого. Не встиг створити сім’ю. Пішла за онуками і їхня бабуся – моя свекруха 92-літня Любов Іванівна Куліш. Три втрати за рік…
Якось триматись жінці допомагає підтримка доньки Каті, сестри Лілі – хрещеної Саші. А ще те, що не забувають маму свого побратима «Птєнчика» його бойові друзі. Телефонують, заїжджають. Вони надіслали Ользі Петрівні прапор бригади, шеврон, особисто привезли додому останню нагороду Сашка.
Побратим сина Віктор, родом із Верхньодніпровська, якого теж тоді було тяжко поранено, і який так просив лікарів «врятувати братика» бо ж на операційних столах поряд лежали, теж навідує маму Олю. Ось і останнього разу заїжджав. Та так швидко, що не зміг навіть вдома побувати. Спішив…
Сашу хлопці пам’ятають. Був добрий, світлий, надійний.
Ольга Петрівна синовим друзям часто готує посилки. І того разу, коли у нас була, всього потрібного накупила для хлопців. Бо ж знала, що приїдуть на тризну по Саші.
Цієї весни так багато журавлів у рідні краї повертається. Кажуть, що то душі наших захисників.
— Одного дня дзвонить мені сусідка, – розповідає мама Оля. – Ось вийди надвір, каже. Вийшла. А в неї на літній кухні птаха білокрила сидить. І так на наш двір дивиться, так дивиться. Може то мій Саша прилетів. Перевірити, як ми тут без нього. Важко, дуже важко, синочку… Бо ж гойдає вітер прапори над вами…
Галина ЛИТОВЧЕНКО, “Нові рубежі”
