Дніпропетровська область,
Криничанщина
Сьогодні:
Четвер, 28 Березня

СПАСИБІ ТОБІ, ІГОРЕ!

Текст підготований “Новими рубежами” за підтримки платформи пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Галина ЛИТОВЧЕНКО, 24.09.2022 р.

Його сьогодні поховали. Мого сусіда. Непримітного, рудого, як сонце, Ігоря Потьомкіна. Захисника, воїна, сина, чоловіка, батька. Він народився 4 березня 1975 року. Був усього на 4 роки старший за мого сина Романа. Я не дуже близько знала його. Жив через балку на сусідній вулиці. Був пізньою дитиною у батьків. Закінчив місцеву десятирічку, вивчився на зварювальника, відслужив строкову на флоті.

Працював в «Укртелекомі», на інших підприємствах зв’язку. У 2014 служив у місцевому райвійськкоматі. У 2015 підписав контракт, воював у зоні АТО. Кажуть, був асом у своїй справі. Неперевершеним корегувальником вогню. І тоді, і тепер.

І був дуже і дуже скромним. Дуже мало розповідав дружині Любі про свою роботу на війні. Казав, згадує жінка: «Мені якесь маленьке звання дали, не важливо яке». Не любив себе хвалити ніколи. А медаль, яку заслужив, не встиг навіть отримати.

Він був тихим і непомітним у мирному житті. І був справжнім професіоналом-воїном. Начебто, розповідають, удвох з напарником після виконання ще одного бойового завдання їх повинні були заохотити невеликою відпусткою додому. Не знаю, як напарник, а Ігор таки додому потрапив. Не відразу.

Після тяжкого поранення 6 вересня його лікували у Бахмуті, Краматорську, потім в обласній лікарні імені Мечникова. Дружині Любі сказали, що він дуже тяжкий. Лікарі пустили її на пару хвилин. А потім через кілька днів їй пощастило побути біля нього більше. Навіть здалось, що він йде на поправку. Бо трохи жартував, гнав її від себе додому. А потім Ігоря переправили у спеціалізоване відділення Вінницької обласної лікарні. Рятували кілька днів. Та надто несумісними із життям були численні поранення. Пішов Ігор Потьомкін у небесні лави. Там із Романом моїм зустрінеться, який, якби у 2011 не згорів за 3 дні від хвороби, був би теж нині там. Бо, як і Ігор, дуже любив Україну…

Ігор знав за що стоїть там. За батька Олександра, дружину Любу, донечку Софійку, нерідну доньку Ксюшу, яку теж дуже любив і балував. Він був дуже добрий і щедрий. І дуже любив дітей. І таким люблячим, ніжним, рідним залишиться і для Ксюші, і для семирічної доні Софійки, якій зовсім не страшно було біля татової домовини, і яка на все життя намагалась запам’ятати його риси обличчя.

А ще він стояв там, під Бахмутом, за нас — сусідів. За вулицю Шевченка і Польову, за рідні Кринички. І за це ми в неоплатному боргу перед Ігорем, перед усіма полеглими за Україну в оцій страшній, божевільній війні. Бо українців убивають за те, що вони — українці, за те, що вони господарі. За те, що у селі асфальтовані дороги, освітлені вулиці, в оселях — газ і унітази.

Ми тут, у Криничках, неймовірно щасливі. Бо тільки нервуємо, що реве сирена. Але, Слава Богу, тільки реве…  І це тому, що десь там нас захищають Ігорі Потьомкіни. Багато- багато наших земляків. Саме завдяки їм ми такі розумні і живі…

Про все це і сказав на чині похорону мого сусіда настоятель храму Благовіщення Пресвятої Богородиці Української православної Церкви Київського патріархату отець Віталій. Один-єдиний від усіх нас. Розставивши усі крапки над І. Про війну (не громадянську), про братерство (ніякі вони нам не брати), про те, що ми всі у вічному боргу перед захисниками. І перед батьком Ігоря, перед його невтішною вдовою Любою, перед його маленькою донечкою. І навіть перед його собаками. О, як невтішно вони плакали-вили, коли Ігоря виносили з двору… Як священник правив, мовчали. А закричали, як почали виносити.

Ігор Потьомкін заслужив Царство Небесне. Як і багато інших наших земляків-криничанців. Як і багато інших українців і не українців, які поклали свої голови за Україну. Заслужили їхні батьки, дружини, діти. Дуже дорогою ціною. Яку мірятимуть щомиті, щоднини, поки будуть живі.

Ідуть найкращі, йдуть батьки й сини,
Кохані, рідні, йдуть вони на небо.
Такої проклятущої війни ще не було,
А пережити треба...

І вистоять, і знову сіять хліб,
І вчить дітей, і балувать онуків.
Й не знати бід, й не рахувати діб,
Як топчуть Україну хижі круки.

За нас ви бились і стояли там,
За те, щоб ворог не прийшов до краю.
Низький уклін полеглим землякам.
Життям ви заслужили раю..

Галина ЛИТОВЧЕНКО, 24.09.2022 р.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *